Фрау Мюллер не налаштована платити більше
- Автор: Сняданко Наталья Владимировна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6119-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрау Мюллер не налаштована платити більше». Краткое содержание книги:
Вони з’являлися здебільшого разом — Аделаїда Григорівна і директор, чиїм заступником вона була. Директор сягав приблизно їй до пояса, був худеньким і лисуватим, на плечах його вицвілого костюма в брунатну смужку завжди лежала лупа, а окуляри чомусь завжди мали тріщину на правому склі. Час від часу тріщина переміщалася — це означало, що директор міняв скло, оправу чи самі окуляри, намагаючись позбутися тріщини, але йому не щастило і тріщина з’являлася знову.
Вони мовчки заходили до актового залу, так само мовчки дивилися на вчительку, яка дозволила собі впустити батьків на академконцерт, учителька мовчки розводила руками, і батьки понурою вервечкою поверталися до коридору. Там вони вишиковувалися біля стіни й через голови одне одного зазирали крізь широко прочинені двері.
Цей ритуал мав у собі якусь дуже притаманну решті музичних ритуалів внутрішню логіку. Аби відчути себе причетним до посвячених, необхідно було пройти певні ініціаційні приниження — багатогодинні вправляння, недосяжну схоластику сольфеджіо, неможливість двічі відтворити вдало зіграний такт, боротьбу з ритмом. Так само необхідно було продемонструвати свою обраність загалові — у цьому випадку батькам: і незручність місця, і пози, з якої їм дозволялося спостерігати концерт, мала наочно вказувати на це.
Щось схоже відбувається між клерком і відвідувачем у тих установах, де відвідувач не є клієнтом, а лише прохачем або тим, хто зобов’язаний пройти певну процедуру — скажімо, сплатити за житлово-комунальні послуги в спеціальному віконечку біля ЖЕКу. Це віконечко ніколи не буде розташоване на зручній для платника висоті, а завжди десь у районі пупця, так що платник не зможе побачити касирку, якщо не зігнеться в низькому поклоні. І саме ця відстань, перегородка, незручна поза, поклон або витягнута шия і є тими промовистими й однозначними символами влади, які нівелюють і перекреслюють усі соціальні, освітні чи будь-які інші відмінності. Христині завжди здавалося, що батьки, зазираючи здалеку через голови одне одного, нічого не бачать, окрім бордово-брунатної плями на щоці Аделаїди Григорівни, формою схожої на надгризений із внутрішнього боку рогалик Одеської області.
Сходи були мармуровими, вичовганими, з попроламуваними подекуди перилами. Мармурові сходи були далеко не в усіх австрійських будівлях, більшості доводилося задовольнятися дерев’яними, але, окрім цих сходів, музична школа мало що вберегла з колишньої розкоші будинку. Достатньо було відчинити перші-ліпші двері, і в очі відразу ж кидалися намазані олійною фарбою панелі, оббиті дерматином двері та лавки, незмінні традесканції в кошичках, макраме й вицвілі плакати з правилами техніки безпеки. Сліди різних епох перемішалися в цих стінах і щільно вкрилися бруднувато-сірим нальотом радянськості, крізь плівку якої лише де-не-де проступали деталі барвистіших періодів, як-от ці сходи.
У дитинстві, коли вона підіймалася цими сходами до батька, який працював у тому кабінеті, де тепер містилася приймальня, тріщин на мармурі було ще менше, і Христина могла надовго затриматися біля котрогось із особливо примхливих візерунків, аби, вдивляючись у переплетення ліній, заглибитися в якийсь свій, внутрішній лабіринт, що складався із картинок і візій, напівреальних, напівпримарних, напівнедобачених і недовигаданих. І якщо зосередитися на цьому потоці й достатньо довго та уважно вдивлятися у відтінки мармуру на стіні поперед себе, можна відчути, як по спині знизу догори повзуть мурашки, і світ довкола зникає кудись, перестає відчуватися тягар наплечника й торби зі змінним взуттям, непомітно зникає час у тоненькій чорній заглибині поміж двома відтінками сірого на мармуровій стіні, і ось уже занепокоєний батько спускається сходами й перериває цей досвід перших у житті медитацій. Слід поспішати з’їсти канапку, випити чай і не запізнитися на сольфеджіо, а потім на другий інструмент — віолончель.
На віолончель Христина ходила до батькової співробітниці Теодозії Борисівни. Батько вважав її хорошим педагогом, хоч насправді вона була просто привабливою жінкою, доброю і не надто вимогливою. Теодозія Борисівна мала густе й довге руде волосся того інтенсивного мідного відтінку, якого не вдається досягти жодними фарбами, матово-зелені очі та пишний бюст. Усього цього вже було б цілком достатньо, але Теодозія Борисівна мала ще погляд, від якого, здається, могло закипіти молоко. Цей погляд був спокійним, пасивним, навіть безвольним і при цьому так глибоко проникав кудись попід ребра, що там починало пекти. Чоловікам, на яких вона його скеровувала, хотілося рухатися в усіх напрямках одночасно, праглося накинутися на Теодозію Борисівну з обіймами, та не менше було бажання тікати від неї кудись на безпечну відстань, уберегтися, позбутися гарячих мурашок, які виповзали якимись потаємними ходами їм на спину, вирватися з розпеченої повільності цього магнетичного погляду.