Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
— Не думав над цим, — признався Шеремет.
— Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?
Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер — кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, — єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.
— Гаразд, — мовив примирливо Артем. — Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з — під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман — робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.
— Кого?
— Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е — е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?
— Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, — Мирон скрутив дулю. — Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому — не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.
Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.
— Чого ти? — Мирон глянув вовком.
— До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?
— Ага, — підтвердив Романовський. — Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.
— Викуп? Гроші?
— Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв — ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.
— Це як?
— А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися — золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, — Мирон знову відмахнувся. — Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?
— Було придане, — визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. — Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?
— Я взяв зі сховку каблучки й брошки, — сказав Мирон. — Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п'ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.
— Кому?
— Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! — молодик наново запалювався. — Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти — ти теж тут нічого не зможеш!
Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:
— Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.
— Як поясниш, хто такий?
— Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.
Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна — чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з — під ніг: