Справа отамана Зеленого

— Нема де правди діти, було. Тільки до чого…

— А до того, пане Шеремете! — професорові пальці намацали мосяжний ґудзик на Артемовій тужурці. — За царя — батюшки перед судом могли однаково стояти студент, блудний син батьків старовинної дворянської фамілії і пролетар із робітничого селища на околиці. Соціальне походження не вважали за кримінальний злочин! Лише вбивство, грабунок, розбій, крадіжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самі добре знаєте. А дівки вуличні, пане Шеремете, дівки, повії, не мали права промишляти своїм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка. Належно оформленого. Сьогодні ж маємо тотальну, шановний добродію, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцію! На панель ідуть усі, хто хоче їсти, і це влада не вважає за порушення. Здається, пан Раковський[12], цей… як у них зветься… нарком внутрішніх справ, думає, ніби голодна міщанка на панелі, брак належного медичного догляду, зараження сифілісом — це не те, за що треба судити.

— Товариш, — машинально виправив Артем.

— Хто товариш?

— Цей їхній Раковський. Отой вартовий, — кивнув головою за професорову спину, — усі підданці нової влади — вони не панове, Леве Павловичу. Вони товариші.

— Правильно, — погодився Єрмоленко. — Бути паном, забутися й просто звернутися до них так — злочин, гірший за крадіжку, вбивство, ба навіть за зґвалтування. Робітника з «Арсеналу» не можна судити за теперішніми законами, бо він належить до касти переможного пролетаріату. Ви читали їхню Конституцію?

Артем хотів був відказати, що більшовицьких документів, як і газет, ніколи не читав, бо не мав до того ні бажання, ні змоги. Та останньої миті втримався від такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:

— Не доводилося.

— Дарма. Вам жити далі, як і всім нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державності, хай. Двадцяте століття — час сюрпризів. Як юрист, я не проти Конституції, навпаки — за. Але чітко сказано: владу в їхній радянській Україні закріплено винятково за робітничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зібралися й прагнуть якоїсь справедливості, — теж. Ми злочинці вже тому, що ніколи не працювали на заводах і фабриках. Навпаки, маємо вищу освіту, вміємо писати без помилок і христосуємося на Великдень. Скажете, я перебільшую?

— Не скажу. Робітничий клас… А селянство? Там про селян щось є? Були ж наче якісь декрети…

Єрмоленко відмахнувся.

— Правильне питання. Чули, звісно, про заворушення на селах. Повірте мені, село так просто не заспокоїться. Пролетаріат просто витирає об нього ноги. Бо для більшовиків сільський пияк — такий самий гноблений брат — пролетар. Значить, влада на місцях належить йому. Читав я Конституцію. Дуже уважно[13]. Цікавий момент: там не написано про гегемонію жодної з політичних партій. Так само, як було за самодержавства, — опереткова Дума в Петербурзі й монополія на владу монарха, помазаника Божого. Партії ніби і є, але на них усім начхати. Кажу вам це відверто, бо сам до однієї такої належав…