Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п'ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п'ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром — так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни…
— То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? — повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.
— І зовсім він не мій, — у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. — Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.
— Може, ще й шапку перед ними ламати?
— Треба буде — знімеш. Жити схочеш — на коліна станеш, — відрубав свояк. — Здається мені, цього разу більшовики тут надовго. Коли думаєш, що їх хтось пожене звідси в шию, як торік, — забудь. А нервує товариш із Путиловського заводу з причини, якої ти й не второпаєш відразу.
— Ти кажи. Спробую вже якось розібратися.
— Не вкладеться в голові, Артемію. Але поясню. Колотить співробітника чека від того, що він не вправляється, не встигає виявляти й негайно ставити перед революційним трибуналом усіх кровопивців, експлуататорів трудового народу. Нащадків мерзенних кріпосників, як він сам каже. Боїться він, Артемію, — забагато, мовляв, на його вік буржуїв. Не доріжуть їх. Отак.
Вірити не хотілося.
— Ти це серйозно, Мироне?
— Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.
Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:
— Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемію. Кожна їхня радянська, більшовицька установа — окрема чекістська філія. Хоч полковий штаб, хоч домовий комітет чи як це все в них зветься — усяк із мандатом від нової влади має право робити арешт[4]. Навіть судити на місці. Посилаються на революційну доцільність і таке інше. Насправді ж більшість випадків — це узаконений грабунок.
— Тобто?
— Майно і житло, Артемію. Чиясь прислуга давно накинула оком на панські меблі, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобі: тут революційне правосуддя на кожному кроці. Хто неграмотний — іде до комісара, той записує з голосу. Ображений тільки хрестика малює біля свого прізвища. Чи пальця прикладає. Таке теж трапляється. Далі машина працює злагоджено.
— Абсурд.
— Якби це все не закінчувалося розстрілом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов миші. Чекаємо, коли прийдуть і по нас. Так і живемо, свояче.
Слухаючи брата своєї дружини, Артем ніби дивися на себе збоку. І не міг до кінця зрозуміти, де він справжній. І який з двох Шереметів тепер поводиться правильно: той, хто спокійно собі слухає про криваве свавілля влади робітників та селян у Києві, чи той, хто ледь — ледь панує над собою.
Хотілося кинути все, перепинити Миронове скиглення.
Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.
Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Ліда.
І чому той досі ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволі.
2
Повернувшись рік тому до Києва, тридцятирічний хірург Артем Данилович Шеремет надумав стати на службу до військового шпиталю.
Доти він устиг попрацювати земським лікарем у Ржищеві. Зголосився доброхіть, викликавши цим захват молодої дружини. Донька відомого київського правника, заразившись у не такі вже й далекі революційні часи модним вірусом народництва, щиро вважала: треба йти до людей. І віддано їм служити. Лише так, мовляв, зітреться одвічна суперечність між містом і селом, яка згубно впливає на формування сучасного суспільства.
На той час російських народників уже витіснили соціалісти — революціонери. Точніше кажучи, гору взяло їхнє лівацьке крило.
4
У перші дні, щоб обшукати будь — яке приміщення, службове чи приватне, працівникам ВУНК непотрібні були ніякі документи. Досить було самого бажання або повідомлення про те, що за цією адресою — осередок «контрреволюції». Згодом, згідно зі спеціальною постановою, обшуки та арешти могли робити тільки ті, хто мав відповідний ордер. Хоч виписували його на тих самих підставах. Ордери лише формалізували свавілля.