Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
Його мати ніжно розгладжувала складки білої тканини, намагаючись не торкатися до кривавих плям. Незабаром під її поглядом вони повільно повернули собі червоний колір і рівно засвітилися зсередини.
Ми йшли, по кісточки грузнучи у вогкому піску. Мис залишився позаду, й суденце зникло. Разом із ним зникли й сніданки, обіди, вечері, дах над головою і важка дорожня скринька.
Ми легко крокували без поклажі — мовчазний Ларт попереду, вслід за ним я. На кожен його крок припадало півтора моїх.
Ліворуч тяглася смуга прибою, праворуч — нескінченна кам’яна гряда. Сюди можна було тільки приплисти або прилетіти.
У мене промокли черевики. Я наздогнав Ларта і почвалав поруч, віддано зазираючи в неприємно жовчне обличчя.
— Господарю, час обіду наближається. Я б то й зносив усі злигодні шляху, але ж ви неодмінно мусите регулярно харчуватися.
— За що я його тримаю? — тужно спитав себе Ларт.
Я трохи відстав.
Ще за годину я остаточно втямив, що шлях наш ніколи не скінчиться. Ми вічно йтимемо вздовж смуги прибою, і вогка стіна праворуч ніколи й нізащо не відступить. Я встиг тричі впасти у відчай і тричі впокоритися, поки Ларт раптом не став, ніби вкопаний. Я ледь не налетів на нього ззаду.
Ларт став обличчям до стрімкої скелі, погладив її долонею і щось промовив. «Ум-м!» — відповіла скеля, і в ній відкрилася чорна вертикальна тріщина.
Я відскочив так, що опинився по коліна в морі.
Ларт озирнувся й поманив мене пальцем.
— Я зачекаю тут, — сказав я бадьоро. — Мені ніяково нав’язуватися… — тут здоровенна хвиля пхнула мене ззаду. Втрачаючи рівновагу, я пробіг кілька кроків і, мокрий як миша, повалився до Лартових ботфортів. Він узяв мене за комір і ввіпхнув у щілину.
Всередині було зовсім темно й несподівано просторо. У повному мороці Ларт рушив уперед, а я вчепився в нього обома руками, як у свій найкоштовніший скарб. Щілина за нами з гуркотом зімкнулася.
Ларт, звичайно, бачив у темряві і впевнено тяг мене до мети, яка йому була добре відома. Незабаром у мороці підземелля пролунало дивно недоречне тут рипіння дверей, які відчиняються — й відразу стало світліше.
Ми стояли посеред просторого передпокою, що чимось нагадував Лартів, причому я вже встиг добряче натоптати.
— Орвіне! — гукнув мій господар. — Орвіне!
Відповіді не було. Я щулився — мокрий одяг прилипав до тіла.
Ми так і не дочекалися запрошення і (Ларт попереду, я віддаля) довгим коридором пройшли в кімнату, що слугувала, очевидно, вітальнею. Посеред цього величезного напівпорожнього приміщення стояло щось, накрите щільною чорною тканиною. Я вирішив, що це картина.
— Так, — сказав мій хазяїн, потер пальцем ніс, покусав губу, потім красивим довгим рухом вихопив шпагу. Я охнув; Ларт ступнув уперед і кінчиком шпаги зірвав тканину з дивного предмета.
Це було дзеркало. У ньому відбивалися кімната, Ларт, частина мене і якийсь темноволосий чоловік, у якому я впізнав господаревого знайомого на ім’я Орвін, або ще Орвін-Провидець.
Я відступив.
— Вітаю тебе, Легіаре, — сказав Орвін із дзеркала. — Пробач, що не дочекався. Але зараз дорога кожна хвилина. Я мушу відшукати розгадку.
Він простяг там, у дзеркалі, руку — з руки звисав золотий ланцюжок, на якому похитувалася теж золота пластинка, гладка, завбільшки як велика монета, зі складним, вигадливим отвором посередині.
— Це Амулет Віщуна, — провадило відображення, — мій амулет, Легіаре. Вчора його торкнулася іржа. Я не хотів вірити. Сьогодні іржава пляма почала рости так швидко, як говорить Заповіт Першого Віщуна, що попереджає про появу Третьої Сили. Тієї самої, у яку ти ніколи не вірив. Моїм обов’язком було попередити тебе, Ларте, — і я попередив. Тепер прощавай — я мушу з’ясувати, що й звідкіля нам загрожує. Щасти тобі — удача нам знадобиться. Прощавай.
Відображення здригнулось і розтеклося, стануло. У дзеркалі була тільки кімната і Ларт — я розсудливо відійшов.
Мій хазяїн наблизився до дзеркала, уважно на себе подивився, витяг із кишені гребінець і ретельно зачесався.
— Ах ти… — пробурмотів він у замішанні. — Присягаюся канаркою… Дурня, не вірю…
Кістяний гребінець вислизнув із його руки й розколовся на мозаїчній підлозі.
Колись Руал Ільмарранен умів літати.
Тепер важко було в це повірити — так притягала його до себе земля.
Земля знущалася з нього, танцювала під ногами, як вутла палуба в шторм; земля не бажала коритися і разом з тим не відпускала. Дорога раз у раз вислизала з-під протертих підошов, підсовуючи замість себе гнилі рівчаки, вибоїни та корчі. Руал був близький до розпачу.