Брамник

Ми поминули довгу арку, прорубану в стіні, й опинилися на внутрішньому дворі негостинного житла. Нас вітали зграї кажанів. Шпичакасті двері замку мали досить непривабливі обриси, нагадуючи ощерену пащеку.

— Господарю, — простогнав я, — ви впевнені, що нас тут нагодують, а не з’їдять?

Ларт гмикнув із найбільшим презирством, на яке був здатен. І ніби у відповідь зубата пащека заскреготіла, і гучний голос із погрозою заревів:

— Хто посмів порушити спокій Великого Чарівника Чорного Замку, Що Панує Над Пагорбами?!

Коли гуркіт стих, Ларт озирнувся на мене:

— Ти що-небудь зрозумів? Хто панує — Великий Чарівник, чи його Замок?

— Що?! — заревла невидима істота, остаточно розполохуючи кажанів.

— Всього-на-всього я, — стомлено сповістив Ларт. — Такий собі Ларт Легіар, якщо дозволите.

Деякий час тишу порушував тільки дрібний стукіт серця десь у мене в горлянці.

— Агм, — ошелешено й далебі не так грізно пролунав Голос.

— Ну? — процідив мій хазяїн.

І двері відчинилися. Швидко, можна сказати, поквапно.

…Великий Чарівник, Господар Чорного Замку й так далі й таке інше, зустрів нас на сходах. У одній руці він тримав смолоскип, другою згортав відлоги домашнього халата.

— Сили небесні, пане Легіаре! — вигукнув він метушливо.

— Непросто ж до тебе дістатися, Ушане, — пробурмотів мій хазяїн. — Скільки років ти збирав усю цю погань?

Великий Чарівник закліпав очима. Не чекаючи на відповідь, Легіар відсунув його плечем, нагнувся і пройшов у двері під низьким склепінням.

У залі для бенкетів, прикрашеній вітражами, постатями латників і безліччю зброї по стінах, ми були єдиними гістьми. Чотири каміни випромінювали ніжне тепло; половину приміщення займав величезний дубовий стіл, за яким і сиділи ми з Лартом. Великий Чарівник довго й плутано перепрошував за безлад і недостатню вишуканість частування. Свій халат він перемінив на пом’яту чорну хламиду, в складках якої ховав своє добре вже намічене черевце.

— Це несмак, Ушане, — провіщав мій хазяїн, відкидаючи чергову обгризену кісту. — До того ж, присягаюся канаркою, все це зібрання монстрів аж ніяк не відповідає твоєму темпераменту. Подай соус, Дамире.

Великий Чарівник напружено хихотів.

— Справжня цінність усіх цих зразків незначна, — і далі менторським тоном провадив Ларт. — Це що, маслини? — він зазирнув у чергову тарілку.

За вікнами бушувала негода. Ми слухали завивання вітру, мружачись на вогонь каміна.

Нарешті Великий Чарівник почав виявляти ознаки нетерпіння:

— Можу я довідатися… Я такий радий бачити вас, добрий пане Легіаре, насмілюся сказати, дорогий Ларте, що забув запитати, так би мовити, про мету…

Ларт із підкресленою цікавістю його розглядав і вочевидь не збирався допомагати.

— Кгм… Мушу сказати вам, дорогий Ларте, що коли ви маєте намір виставити, як би його краще висловитись, вимоги… то я готовий підтвердити свої васальські зобов’язання відразу й без заперечень.