Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
Марран розглядав руку — глибокий поріз на ній швидко затягувався.
Зарипіло ліжечко в сусідній кімнаті. Жінка насторожилася, та дитя пововтузилось і затихло. Вона запитливо глянула на Маррана — і їхні очі зустрілися.
— Нічого не виправиш… — нарешті спромігся він на слово. — Твоя правда… Ящірка відрощує загублений хвіст багато разів, до нескінченності. Але не всім так щастить…
— Руале, — мовила вона рішуче. — Будь що буде! Я допоможу тобі.
Він знову ощерив зуби в негарній усмішці:
— Дякую. Я знав, що неодмінно матиму нового заступника… замість старих!
Вона підвелася:
— Ти не смієш так зі мною розмовляти!
— А ти перетвори мене на що-небудь, — порадив він без посмішки. — Побачиш, як це просто тепер, — і теж підвівся.
Вони стояли одне проти одного, і їй доводилося високо тримати голову, щоб глянути йому в вічі.
І тоді він обійняв її.
Розгублена, вона забилася, як спіймана птаха. Він відірвав її ноги від землі й підняв так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Вона ослабла.
— Прощавай, — сказав Руал Ільмарранен на прізвисько Марран. — Прощавай, Ящірко. Я не прийму твого заступництва, як ти колись не прийняла мого.
І він обережно поставив її на підлогу.
Вони знову дивилися одне одному в вічі, й вона тримала голову вище, ніж треба було — щоб сльози вкотилися назад. Він знову посміхнувся з зусиллям — тоді вона стала навшпиньки й швидко поцілувала його в запечені вуста, щоб наступної миті рвучко відштовхнути.
За вікном розвиднялося — жінка на ймення Ящірка відійшла до вікна, відвернулася від Маррана.
— Годі, — мовила вона глухо. — Тепер іди.
Догорали свічки. На столі залишилася біла серветка, заплямована краплями крові.
… Коли я дістався до пристані, сонце вже безтурботно сідало у золотаву гірку хмарин. Ларта видно було здалека — вдягненого в усе чорне, як і личить мандрівному магові. Він походжав туди-сюди по пірсу. Вітер мальовничо розвівав його довгий плащ.
Я смиренно поставив дорожню скриньку біля високих ботфортів.
— Ну? — запитав він нудним голосом.
Я відзвітував, однак останній епізод пропустив.
— Це все? — допитувався Ларт, спостерігаючи за шлюпкою, що наближалася.
Я набрався сміливості.
— Вам переказували вітання, господарю. Від якогось Маррана.
Шлюпка незграбно привалилася до пірсу. Ларт покусав губу й нічого не відповів. Тоді я знахабнів.
— І дуже прошу, якщо можна, в майбутньому не змушувати мене складати подібні іспити.
Він не відповів ані словом, круто повернувся й пішов геть, назустріч матросам зі шлюпки, що, вклоняючись та присідаючи, запрошували нас зайняти місця на зафрахтованому суденці.
У каюті на двох, найрозкішнішій на цій посудині, але все одно на диво тісній та темній, я розбирав поклажу, дослухаючись до розмови Ларта з капітаном, яка долітала з палуби крізь відчинене віконце. Вони уточнювали курс: хазяїна, як завжди, вабили рифи та мілини, шкіпер несміливо заперечував. Нарешті дзвякнули монети, й розмова припинилася. Зарипіли сходинки, огидно заскавучали двері, каюта наповнилася спершу каламутним вечірнім світлом, а далі й Лартом, який за все чіплявся кінчиком шпаги і півголосом лаявся. Я допоміг йому скинути плащ. З палуби долинали поквапливі команди, гуркіт якірного ланцюга та метушня відплиття.
Ларт повалився на постіль, не скидаючи чобіт. Я почав запалювати свічку, цієї миті суденце хитнулося і я мало не впав на хазяїна. Відповіддю було презирливе мукання. Я вибачився.
Кораблик ліг на курс, вітрила наповнив незмінно попутний з милості Ларта, але від цього не менш холодний вітер. Поки я ходив запитувати про вечерю, той вітер пробрав мене до кісток. Коли я повернувся, то застав господаря в тій самій позі й у тому самому настрої.
— Нас нагодують, — повідомив я, всідаючись. Ларт відгукнувся невиразно.
Я простежив за його нерухомим поглядом і насилу розгледів на темній стелі товстого павука в павутинні. Я не думав, що на кораблі можуть бути павуки, але діловито поцікавився:
— Прибрати?
Ларт не відповів.
Якийсь час ми слухали завивання вітру і плюскіт води за бортом.
— Виходить, він переказував мені вітання? — Ларт раптом заговорив зі мною, вперше за цей вечір.
— Палке вітання, — відповів я обережно.
— А потім?
— Потім пішов.
— Далеко?
— Я не стежив за ним, господарю.
— І пригода тобі не сподобалася?
— Аж ніяк.
— Мені теж, — буркнув він і повернувся обличчям до стіни.
Але цього разу мовчанка тривала недовго.