Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
Марія переживала справді критичні хвилини, але вдіяти нічого не могла: змушена була зробити цей ключ у Вехтера.
Дівчина пильно стежила за пруссаком, який схилився над відбитком. Пораючись у сумці, Марія стискала пальцями невеличкий пістолет з перламутровою ручкою. Тільки помітить, що Вехтер запідозрив щось, — ані хвильки не вагатиметься. Один заряд у стволі, два — в магазині. Цього вистачить.
Немає сумніву, Вехтер не тільки технічний працівник у цьому домі, але й довірена особа Гелена. Хто знає, де кінчається поле його діяльності? А що коли він уже робив такий ключ, щоб за дорученням Гелена перевірити сейф Райнаї? Якщо це так, то пруссак відразу ж може впізнати відбиток — пам'ять у нього непогана. Тоді все загинуло. І чого він так довго розглядає відбиток, чому мовчить цей мерзенний тип?
На облиті Вехтера нічого не можна було прочитати. Він ретельно, з властивою йому поважністю розглядав відбитки, як годинникар розглядає механізм годинника, перш ніж почати лагодити його.
Нарешті, Вехтер обережно поклав на стіл лупу і відбитки.
— Відбитки бездоганні, — вимовив він. — На коли вам?
— На ранок! Можна?
— Буде зроблено.
— Ранком я зайду. Вехтер мовчки вклонився.
«Зайду раненько, щоб він не встиг передати ключ Райнаї», — подумала Марія, виходячи з гаража.
— На добраніч вам, Вехтер, або вірніше — доброї праці.
Коли Марія збігла по сходах наверх, її зустрів Райнаї. Він стояв на порозі свого кабінету одягнений по-домашньому.
— Я почув, що ти приїхала, зайди до мене ще накілька хвилин.
— Зараз, дядьку Акош. Ви дасте мені щось поїсти? Я страшенно голодна.
— Заходь, заходь, — запрошував він Марію, — але в мене є тільки печиво.
— Більше нічого й не треба. Я так змерзла, надворі холодна, неприємна погода.
— То, напевне, й випити хочеш? — буркнув Райнаї, посміхаючись і поставив на стіл печиво й пляшку вина.
— Ну, які новини, що ти зробила? — спитав він, наливаючи вино.
Марія сіла в крісло, відкусила шматочок печива і вихилила чарку.
— Дядьку Акош, я була дуже старанною. Багато дечого зробила. Розмовляла з Інгрідою і з Арнольдом. Дала їм відповідні вказівки. Арнольд обіцяв відповісти післязавтра. А Інгрід спочатку треба викликати по телефону, бо вона повинна обміркувати свої можливості.
— Ця жінка завжди все ускладнює…
— Ускладнює, проте працює.
— Правильно. Але мене інколи нервує її педантичність.
— Дядьку Акош, я вже казала вам не раз, що не зовсім добре, коли жінка підтримує зв'язок з жінкою. Для чоловіків у мене є така зброя, як романтика і жіночі принади, а з жінками все це ні до чого…
— Доню моя, але ж Інгрід — стара діва…
— Не така вже й стара, — обірвала його Марія, — всього п'ятдесят років. Сьогодні у своєму дощовику вона була дуже милою і стрункою.
— Пильнуй, доню, ти теж будеш п'ятдесятирічною.
— Ой дядьку Акош, вже не так багато й лишилось.
— Ну, лякатися нема чого. До того часу встигнеш не одного приворожити. А втім, тобі й справді треба подумати про своє майбутнє, — вже серйозно сказав Райнаї. — Ти могла б знайти собі хорошого супутника.
— Що ви, дядьку Акош, при такому житті?
Райнаї нічого не відповів. Він був певен, що Марія кохає Жолта, його сина. Думаючи про це, Райнаї завжди жалів дівчину: адже її сподівання були марні. Коли Райнаї пригадував своїх синів, він відчував себе втомленим і розбитим. Обидва вони далеко від нього… Можливо, вже й не побачить їх. Один з них, Аттіла, який відштовхнув його, — близький батьківському серцю. Про нього Райнаї думає найчастіше, хоч напевно знає, що ніколи не завоює любові власного сина. А старик понад усе на світі жадає любові і поваги саме цієї людини. І другим сином батько колись пишався. А тепер? Райнаї добре знає його і бачить у ньому, як у дзеркалі, своє життя. Син став таким, яким його сформувало і виховало оточення. Пустоцвіт. Але на відміну від свого оточення Жолт не такий злобливий. Райнаї вже не жалів Жолта — йому шкода було себе. Інколи він жадав вічного спокою, але любов до життя ще здатна була стерти з його душі іржу втоми і старості.
Марія стежила за Райнаї. Останнім часом він частенько почав замовкати в розмові. Дівчина знала, що в такі хвилини думки цієї літньої людини линули десь у минуле, борсалися в безсистемних спогадах.
— Можна далі доповідати, дядьку Акош?
Райнаї здригнувся, як пасажир, що прокидається від дрімоти, коли поїзд починає гальмувати.
— Так… доповідай, Маріє. Отже, Інгрід треба викликати по телефону.
— Так. Потім я швиденько відвідала пана Цігера і виготовила відбиток ключа.