Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
— Комбінація, конспірація — це надто чужі для мене поняття. Я ніколи не міг навіть уявити собі, що ви колись цим займатиметесь.
— Я займаюсь? Це — моя професія. Але я впевнена, що зараз готуюсь до останньої своєї операції.
— Знову операція? Дивні слова.
— За цими термінами стоять ще дивніші справи.
— Під «операцією» ви розумієте добуття мемуарів?
— Так.
— Слухайте, Маріє. Облиште ви цей план і не повертайтеся більше туди.
Марія посміхнулась.
— Це наївно і зовсім неможливо, — мовила вона лагідно.
— Чому? Ви боїтеся втратити кілька платтячок та туфельок?
— Не про це мова, невже ви не розумієте? Я не збираюся переносити своє ганчір'я. Я повертатимусь з тим, з чим прийшла. Але що я повинна робити? Якщо мені не дозволять повернутися на батьківщину, шлях туди для мене буде відрізаний, та й тут мене не приймуть. А третього шляху немає… Це я дуже добре знаю.
— Уявімо на хвилинку, що вам не дозволять повернутися. А ви кажете, що немає третього шляху. Тоді — пробачте за таке питання — ви залишитеся на старому?
— Дорогий Міклоше, на старий шлях вороття вже немає.
— Що ж тоді?
— Тоді?.. Я не подумала і висловилася не зовсім точно. Є ще й третій шлях.
— Є?.. Ви не зовсім послідовні, Маріє.
— Ні, помиляєтесь — тепер я дуже послідовна. Марія зупинила машину біля тротуару, підняла на правій нозі сукню і вийняла з-за підв'язки ампулку.
— Що це таке? — сігатав Міклош,
— Це третій шлях.
— Що тут в ампулі? — стривожився Герендаш, коч уже й сам зрозумів, що там і до чого:
— Ціанистий калій.
— Дайте його сюди.
— Не можу. Це, мабуть єдине ваше прохання, Міклоше, яке я не можу виконати.
Відблиски неонового світла від кінотеатру яскраво замигтіли на вікнах машини, освітили Маріїне обличчя. Воно було бліде і страшне. Дівчина нерухомими очима пильно дивилась на Міклоша.
— Навіть тоді, коли я скажу, що третій шлях уже непотрібний? — спитав Герендаш. — Одержано дозвіл — можете їхати в Угорщину.
— Мощу їхати в Угорщину? — вигукнула Марія і щось перехопило їй горло. — Додому? На батьківщину?
Міклош мовчав. Настала тиша. Тільки дрібний дощик тарабанив по крилах машини. Марія повільно засунула ампулку на місце.
— Ви чуєте? — хрипло промовив Міклош. — В ампулі вже немає потреби.
Очі Марії немов ожили. Вона здивовано глянула в схвильоване обличчя Міклоша.
— Ні, не віддам. Може, вона ще знадобиться мені протягом сорока восьми годин. Потім віддам або розтрощимо її разом. Але доти…
— Викиньте геть з голови свої плани. Навіщо рискувати, коли вже є дозвіл на ваше повернення. Ви тепер у Німецькій Демократичній Республіці —тут ніщо вам не загрожує, а машину можна доставити у Західний сектор. Райнаї повідомлять телефоном, де він може знайти автомобіль. Iвсе! Навіщо ускладнювати справи?
— Не можна, Міклоше. Я повинна повернутися і добути папери.
— Я не дозволяю, Маріє, і можу насильно утримати вас від рискованого кроку.
— Ви не зробите цього, — рішуче промовила дівчина. — Добути мемуари — це не особиста справа. А втім, може, в якійсь мірі і особиста… Я не хочу повертатись на батьківщину з порожніми руками.
Міклош не відповів.
Коли знову під'їхали до Північного вокзалу, було вже пізно. Прохожих стало менше. В світлі автомобільних фар виблискував мокрий асфальт. Ішов дощ.
— А тепер ми розстанемося, — намагаючись посміхнутись, сказала Марія. — Поцілуйте мене… на прощання. — І, не чекаючи відповіді, вона ледь торкнулася уст Міклоша. — А тепер ідіть. — прошепотіла Марія, — я буду сильною і дуже обережною.
В той час, коли Міклош увійшов у свій номер в готелі, чорний «оппель» під'їхав до гаража грюневальдської вілли.
Марія здавалась холодною і гордою. Зовні ніщо не виказувало її нестримного внутрішнього хвилювання. Вона зняла рукавички і відразу попрямувала до Вехтера. Німець підвівся з-за робочого стола і за звичкою незграбно кивнув головою вітаючись.
— Пан полковник дав вам вказівку виготовити ключ?
— Так, — відповів Вехтер.
— Я прошу, Вехтер, робіть його уважно і точно. Людина, якій доведеться працювати цим ключем, не матиме часу морочитися з ним… Усе повинно йти як по маслу.
— Ключ зробити не важко, аби відбитки були добрі.
Говорив він, як завжди, з холодною байдужістю і коректною ввічливістю. Марія дістала коробочку і віддала Вехтеру. Він одкрив її і обережно вийняв застиглі шматки воску. Потім поклав їх на стіл і, взявши лупу, почав розглядати.