Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Зручна позиція.
— Авжеж, зручна, товаришу майоре. Не треба зараз мені лекцій на тему моралі та громадянського обов'язку товкти, ви ж самі в це не вірите. Почнуться казенні штамповані фрази, ви ними навіть зелених пацанів розуму не навчите. Що накажете: влаштуватися на роботу, а потім, коли є підозра на не зовсім чесні оборудки роботодавців, негайно повідомляти про це органам внутрішніх справ?
— Чого ви розійшлися? Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує. Микитенко — ось реальний злочинець. Щоправда, не за нашим відомством буде проходити, коли зловимо…
— У якому сенсі зловите?
— У прямому. Як зайців ловлять чи тарганів на кухні. У вас на кухні таргани гасають?
— До чого тут таргани?
— Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини — ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.
— Я теж мушу його валити?
— Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».
— Ви повинні це доводити?
— Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…
— І випускаєте.
— Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським — як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці — дату, підпис.
— І що, можу бути вільна?
— Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви — цінний свідок.
До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.
Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто — аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…
Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.
— Ти сам себе не обдурюєш?
— Не зрозумів?
— Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…
— Може, вона не все знає.
— Може, й так, — погодився Черниченко. — Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…
— Це — зі слів жінки, — обережно нагадав Калита.
— Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.
— Виходить, коли так припускати, ключі від офісу забрали сторонні?
— Чому б ні? У твоїй практиці, Стьопо, було хоча б одне вбивство не з метою пограбування, помсти чи усунення зайвих свідків якоїсь гидоти?
Пригадуючи, Калита навіть наморщив лоба. Доведеться-таки визнати — полковник має рацію.
— Навряд чи.
— От бачиш! Ключі від офісу Микитенко міг віддати добровільно лише під тортурами. Другий варіант — витягли з кишені трупа. Нічого, хай хтось розробляє версію, що цей комп’ютерний барига кудись утік, бо почало припікати гузно. Але налаштовуйтеся, мужики, на пошуки трупака. У нього, здається, ще мобіла була?