Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
Сидячи на ліжку, спершись об стіну, я тримала Мейсі так, як показала мені мама, — приклавши до плеча. Я спробувала все, що могла, аби її заспокоїти, все, що раніше допомагало: гладила її спинку, проводила двома пальцями по носику, тихенько наспівувала батькову улюблену пісню, «Моя пташка співоча», їй на вушко:
Але вона тільки верещала голосніше, здригаючись у спазмах плачу.
Мейсі виповнилося півтора року, але важила вона, мов пір’їнка. За кілька тижнів після її народження мама злягла з лихоманкою й більше не могла її годувати, тож ми обходилися теплою підсолодженою водою, вареною вівсянкою й молоком, коли могли його собі дозволити. У нас усіх світилися ребра. Їжі бракувало; бували дні, коли ми їли мало не саму жорстку картоплю в рідкому бульйоні. Навіть при здоров’ї мама не вирізнялася кухарським хистом, а іноді вона навіть не докладала зусиль. Не один раз, перш ніж я навчилася куховарити, ми їли сиру картоплю з відра.
Минуло два роки, відколи ми покинули свій дім на західному узбережжі Ірландії. Життя й там було важке; наш батько раз за разом втрачав роботу, а коли мав заробітки, то їх було недосить, щоб нас годувати. Жили ми в крихітній кам’яниці без опалення в невеличкому селі Кінвара в графстві Голуей. Повсюди наші сусіди тікали до Америки; нам переказували байки про помаранчі завбільшки з картоплю; про поля збіжжя, що колишеться під сонячним небом; про чисті сухі дерев’яні будинки з електрикою та каналізацією. Про те, що роботи там стільки, як фруктів на деревах. Востаннє зробивши для нас добре діло — чи, можливо, позбавивши себе тягаря безперестанного хвилювання, — таткові батьки й сестри разом нашкребли грошей на подорож через океан для нас п’ятьох, і одного весняного дня ми сіли на «Агнес Пауліну», яка тримала курс на острів Елліс. Нашою єдиною сполучною ланкою з майбутнім був шматок паперу з написаним на ньому іменем, який батько поклав у кишеню свої сорочки, коли ми піднімалися на борт, — іменем чоловіка, що емігрував десять років тому й тепер, за словами наших родичів із Кінвари, був власником поважного ресторану в Нью-Йорку.
Хоч ми й прожили все своє життя в прибережному селі, та ніколи не бували в човні, не кажучи вже про корабель у відкритому океані. Окрім мого брата Дома, що був сильний, мов бик, ми нездужали мало не всю мандрівку. Ще важче було мамі, яка на кораблі виявила, що знову завагітніла, і не могла й рісочки втримати в шлунку. Але навіть з усіма цими негараздами, стоячи на нижній палубі, а не в наших темних тісних каютах четвертого класу, дивлячись, як масна вода піниться під «Агнес Пауліною», я відчувала, що на душі мені ставало легше. Безсумнівно, думала я, ми знайдемо собі місце в Америці.
Того ранку, коли ми прибули в Нью-Йорк, у гавані було так туманно й похмуро, що, хоч ми з братами й стояли біля поруччя, вглядаючись у мряку, та заледве розрізняли розмитий силует статуї Свободи, яка стояла недалеко від пристані. Нас зібрали в довгі черги на огляд, опитування та проставляння печаток, а тоді відпустили між сотні інших іммігрантів, які розмовляли мовами, що мені скидалися на ревіння домашньої худоби.
Я не бачила ні полів зі збіжжям, ні завеликих помаранчів. Ми сіли на пором до Мангеттену й блукали вулицями: ми з мамою — хитаючись під вагою нашого майна, близнята — просячись на руки, батько — з валізами під пахвами, стискаючи в одному кулаці карту, а в другому — потертий шмат паперу, на якому нерозбірливим почерком його матері було написано «Марк Фланнері, „Ірландська троянда“, Делансі-стріт». Кілька разів загубившись, батько кинув спроби зорієнтуватися за картою й почав питати дорогу в людей на вулиці. Мало не щоразу вони відверталися, не відповідаючи; один чоловік сплюнув на землю, його обличчя скривила огида. Але врешті ми таки знайшли це місце — ірландський паб, так само убогий, як і найжалюгідніші паби на задвірках Голуея.
Ми з мамою й хлопцями чекали на тротуарі, доки батько був усередині. Дощ припинився; з мокрих вулиць у вологе повітря підіймалася пара.
Ми стояли в сирому одязі, задубілому від поту й бруду, чухаючи вкриті струпами голови (від корабельних вошей, так само повсюдних, як і нудота), з ногами, натертими від нових черевиків, які бабуня купила нам перед відплиттям, але мама не дозволяла нам їх взувати, доки ми не ступимо на американську землю, й думали, в яку халепу себе втягнули. Окрім цієї жалюгідної копії ірландських пабів, біля якої ми стояли, ніщо на цій новій землі не було хоч трохи подібне до знайомого нам світу.