Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
— Співчуваю.
— Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.
Моллі не знає, як відповісти — чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.
— Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, — каже Вівіан. — Ти сирота?
— Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.
— Однак насправді це не так.
— На мою думку, людина, що не має батьків, які б про неї дбали, може вважати себе ким завгодно.
Вівіан довго на неї дивиться, наче зважує цю думку.
— Справедливо, — вирішує вона. — Отож розкажи мені про себе.
Моллі прожила в штаті Мен усе своє життя і навіть ніколи не бувала в інших штатах. Вона уривками пам’ятає своє дитинство в Індіан-Айленді[5] перед тим, як стала жити в опікунів: сіробокий трейлер, у якому вона мешкала з батьками, громадський клуб із заставленим пікапами паркувальним майданчиком, гральний дім для бінго «Сокалексіз», церкву Святої Анни. Вона пам’ятає індіанську ляльку з кукурудзяного качана з чорним волоссям, вбрану в традиційний костюм, яку тримала на полиці у себе в кімнаті, однак їй більше подобалися Барбі, подаровані благодійними організаціями та роздавані в громадському клубі на Різдво. Звісно, серед них ніколи не було популярних — Попелюшки чи Королеви краси, лише дивачки з розпродажів: Барбі-водій чи Барбі-дикунка. Це не мало значення. Хай яке дивне у цих ляльок було вбрання, їхні риси залишалися втішно однаковими: дивні витягнуті ступні, наче готові взути високі підбори, круті стегна й безреберний тулуб, гладенький ніс і блискуче пластикове волосся…
Але це не те, що Вівіан хоче почути. З чого почати? Що розповісти? Нелегко вирішити. Її історія не з веселих, і Моллі з досвіду знає, що люди або сахаються, або не вірять їй, чи, навіть гірше, починають її жаліти. Отож вона навчилася розказувати скорочену версію.
— Ну, — починає вона, — з батькового боку я індіанка з племені пенобскотів. Коли я була мала`, ми жили в резервації біля Олд-Тауна.
— Он як. Це тому ти так малюєшся й фарбуєш волосся.
Моллі ошелешена. Їй ніколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справді це так?
Ще у восьмому класі, під час особливо непростого року — сердиті, крикливі опікуни; ревниві названі брати й сестри; група задерикуватих дівчат у школі, — вона купила коробку швидкодійної фарби для волосся «Лореаль» й чорний олівець для очей «Кавер гьорл», і перемінилася в домашній ванній. У найближчі вихідні її подруга, що працювала в «Клерс», зробила їй пірсинг: по декілька дірок у кожному вусі, вставила сережку-гвіздочок у ніс і кільце у брову (однак ненадовго — швидко почалося запалення й кільце довелося витягти, від чого залишився схожий на павутинку шрам). Пірсинг став останньою краплею, через яку її вигнали з того опікунського дому. Місію виконано.
Моллі продовжує розповідати — як її батько помер, а мама не мала змоги про неї дбати, як вона опинилася у Ралфа й Діни.
— Отже, Террі розповіла, що тобі доручили виконати якийсь громадський проект для школи. І їй спала на думку чудова ідея залучити тебе до прибирання в мене на горищі, — каже Вівіан. — На мій погляд, це невигідна домовленість, але що там я знаю.
— Хочете вірте, хочете ні, але я можу назвати себе акуратисткою. Мені подобається наводити лад.
— Тоді ти ще дивніша, ніж здаєшся. — Вівіан відкидається на спинку крісла й переплітає пальці. — Мені теж є що розповісти. За твоїм визначенням, я теж залишилася сиротою, і майже в такому самому віці. Тож це у нас із тобою спільне.
Моллі не певна, як відповісти. Чи хоче Вівіан, щоб вона її про це розпитала, чи розказує просто так? Важко сказати.
— Ваші батьки… — наважується спитати вона, — не дбали про вас?
— Вони намагалися. Була пожежа… — Вівіан знизує плечима. — Це було так давно, я майже не пам’ятаю. Отож коли тобі хотілося б почати?
Нью-Йорк, 1929 рік
Мейсі перша відчула біду. Вона плакала без упину. Через місяць після її народження, коли наша мама занедужала, Мейсі стала спати зі мною на моєму вузькому ліжечку в маленькій кімнаті без вікон, яку ми ділили з братами. Було так темно, що я, вже не вперше, подумки запитала себе, чи оце так відчувається сліпота — як суцільна порожнеча. Я заледве розрізняла чи, точніше, лише відчувала силуети хлопців, які час від часу ворушилися, але ще не прокинулися: Домініка і Джеймса, шестирічних близнюків, що від холоду тулилися один до одного на лежанці на підлозі.
5
Резервація індіанців-пенобскотів.