Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Карпат[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі відстані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались відновити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхній «король Боз» (на думку О. М. Трубачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені[14]. Близькість або певну тотожність венедів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному ґрунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспективний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-двома сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ венетів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мовознавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими змінами фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних мотивувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з давньоіндоєвропейським коренем suobh-, для якого реконструюється значення «свобода», «людина, що належить до свого народу» (опозиція «свої» — «чужі»). «Своїх» об’єднувало в першу чергу розуміння мови, звідки йде більш пізня етимологія імені слов’яни — від «слить», «слову — сливу», в значенні «бути зрозумілим», тобто слов’яни — люди слова — своєї мови. Нарешті, ще в пізніші часи це слово входить до ряду нових асоціацій. Найбільш поширеним є зв’язок етноніма слов’яни із словом «слава», що утримався до середини XIX ст. в ранній науковій літературі, публіцистиці тощо[16].