Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
У романі «Дім без господаря» діє схожий на Бур-Малотке суб'єкт, що його звуть Шурбігель. «Завжди, коли влаштовували яку-небудь інтелектуальну доповідь, її робив Шурбігель». Колись автор дисертації «Образ фюрера в сучасній ліриці» і редактор великої нацистської газети, Шурбігель, «після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) відкрив надзвичайну принадність релігії». Манери Шурбігеля-оратора «нагадували жести послужливого перукаря...» У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як «обранці», «катакомби», «відчай»,— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні не знаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами...
Між Бур-Малотке й Шурбігелем є, звісно, відмінності: перший скидається на страшнуватого індіанського божка, а другий — на ляльку-блазня з театру маріонеток; коли той весь час щось для себе вимагав, то цей «прощав ворогам своїм, він прощав усім усе». Відмінності, однак, стосуються манери гри, але аж ніяк не її суті, бо обидва вони — нелюди в розумінні Белля. Тобто позбавлені будь-яких властивих окремій особистості рис. І вони витвори не лагідного гумору, а злої сатири. Проте не бушівської, оскільки Бур-Малотке чи Шурбігель — це і є Глупота, Балакучість, Пихатість, Безвиразність. В їхній особі Белль викриває аж ніяк не інтелектуалів, а фразерів, що обернули слово й думку на розмінну монету, позбавили як слово, так і думку головного — самобутності.
Белль був глибоко релігійною людиною, але з Шурбігелевого навернення він насміхався. Не тільки через нещирість, а й через прагматичність цього навернення. Воно — акція конформістська, а не католицька.
В одному з ранніх оповідань героя приносять пораненого, без руки й обох ніг, до будинку, де містилась гімназія, з якої він лише кілька місяців тому пішов на фронт. Його проносять сходами, коридором, і він поступово пізнає свою школу; а в одному з класів, що править тепер за госпітальну палату, його очі натрапляють на ним самим не дописану фразу: «Подорожній, коли прийдеш ти у Спа...» Слова ці дали назву оповіданню, що перегукується з історичною легендою про спартанських воїнів, які загинули в битві під Фермопілами. У цьому творі є таке місце: ...тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього,— такий виразний, що його було, мабуть, іще краще видно, аніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли... Перед нами — образ християнства, що протестує, не підкоряється нацизму.
А проте є віра і є церква. І Белль їх розрізняє, оскільки за тисячоріччя свого існування церква перетворилася на інституцію, на ритуал, на формальний обряд, що стоїть між людиною і її вірою. І людина це гостро відчуває. «Я став навколішки,— розповідає Фред Богнер,— перехрестився, і на мить мені здалось, ніби я лицемірю, але потім я подумав, що бог ні в чому не винен і що стати перед ним навколішки — ще не означає бути лицеміром». Німецький літературознавець Г. Є. Голтузен відзначає в Белля, «з одного боку, католицизм, який він усмоктав з материнським молоком і якого жодного разу не зрікся, а з другого — гірку полеміку з клерикальним істеблішментом». Через це, на думку письменника Карла Цукмайєра, християнина Белля «скоріше всього можна порівняти з першими християнами або з ранніми бенедектинцями... Його релігійність — це істинна любов до буття, до всього живого, це потяг до моральної і справедливої світобудови».
Словам Цукмайєра неважко знайти підтвердження в Беллевих книжках. Наприклад, у повісті «Чим скінчилось одне відрядження» Груль-старший повідомив суду, що «до релігії ставиться байдуже» і тому останній раз був на проповіді патера Кольба років двадцять п'ять тому. «Після цього патер сказав, що Грулеві, може, й бракує віри, але він, патер, вважає і вважатиме Груля одним із небагатьох щирих християн у своїй парафії». Позиція старого священика не тільки чужа будь-якій корпоративності, будь-якому догматизму, а й сповнена такої терпимості, що просто обеззброює.
На зміну терпимості приходить, однак, роздратування, навіть упередженість, щойно на сцені з'являється такий персонаж, як, приміром, Кінкель — один із тих правовірних католиків, які відібрали в Ганса Шніра («Очима клоуна») його Марі: «В Кінкелевій оселі так пахло м'ясною юшкою, наче вони зварили там цілого бика. Сичання навіть здалеку здавалося смертельно небезпечним, так ніби син зараз задушить батька чи мати — сина. Я згадав про Лаокоона...» Грулеві можна пробачити брак віри, бо він — людина, а «сірому кардиналові» німецького католицизму Вінкелеві взагалі нічого пробачити не можна, бо він — нелюд.
У гамі негативних почуттів, що їх нелюди викликають у людяних героїв Белля, не на останньому, як ми пам'ятаємо, місці стоїть нудьга: Нелла («Дім без господаря») прагнула зненавидіти Гезелера, та через його нікчемність він їй одразу став байдужий; те саме сталося й зі Шреллою («Більярд о пів на десяту»), коли він нарешті глянув у вічі свого колишнього переслідувача Нетлінгера. Але навряд чи головну роль відіграла тут Беллева терпимість. Вірогідніше, що нудьга, як вважає Белль, здатна вразити свій об'єкт чи не глибше, ніж ненависть.
Ненависть для письменника — надто гучне слово, надто високе поняття. А гучним словам і високим поняттям — таким як «велич», «слава», «жертовність» — він не довіряв з тих самих причин, з яких ототожнював силу з насиллям. Тільки двох високих понять — релігії і любові — він ніколи не цурався, навіть казав про себе: «По суті, як письменника, мене цікавлять лише дві теми: любов і релігія». Але й ці теми вирішувались у Беллевих творах цілком по-земному, можна навіть сказати, «інтимно».
Без будь-якої патетики вирішував Белль і тему війни. Проте є в цьому вирішенні якийсь особливий відтінок. В оповіданні «Мій дядько Фред» (1951) про головного героя сказано: «Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав». А в романі «І не промовив жодного слова...» таке «відштовхування» висловлене ще виразніше: «Прошу вас, тільки не про війну,— каже Фред Богнер,—...мене нудить від цього». Колишніх солдатів так само нудить від війни, як Неллу («Дім без господаря») від Гезелера, а Шреллу («Більярд о пів на десяту») — від Нетлінгера. І ніби само собою виходить, що війна — робота для нелюдів, принаймні та війна, в якій довелося брати участь Беллеві та його героям.
Звідси, здавалося б, випливало, що він не повинен її взагалі зображувати або повинен зображувати тільки сатирично. Скажімо, в гашеківській манері. Але ні того, ні того не сталося. Війна посідала надто велике місце в житті покоління, ровесником якого був Белль, щоб бути зовсім витісненою з його творчості. І водночас вона була надто страхітливою, щоб стати предметом висміювання.
Мало не на кожному творі Белля так чи так війна позначилася. Але інтенсивно він звертався до теми війни лише наприкінці 40-х і в першій половині 50-х років. Його твори про війну співзвучні творам літератури «втраченого покоління». Проте зображена Беллем війна має вигляд війни переможених стократ виразніший, ніж війна, зображена Ремарком. По-перше, Белль, за винятком кількох випадків, акцентує увагу тільки на її останньому періоді, тобто періоді поразки і відступу німецьких військ. По-друге, він уникає батальних сцен, які й усупереч авторській волі можуть ненароком виправдати й прославити солдата. А Белль найменше прагнув цього. У промові, виголошеній 1957 року з приводу так званих «Поминок героїв», він сказав: «Чи були героями всі ті, хто волав, молився й проклинав у окопах, госпіталях, на сходах і в підвалах, на вантажних машинах, на возах, у залізничних вагонах?.. Геройська смерть, яку їм так щедро приписують,— не більше як розмінна монета політики, а отже, фальшиві гроші».