Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
М. Райх-Раніцкі писав про героїв Белля, що вони «гідні співчуття жертви історичних обставин, безпорадні посередності, бентежні індивіди, яким і на думку не спадає за щось чи проти чогось боротися». Можливо, ця характеристика й накладається на персонажів декотрих ранніх оповідань письменника, воєнної повісті «Поїзд точно за розкладом» (1949), воєнного роману «Де ти був, Адаме?» (1951), а почасти й на Фреда Богнера з «І не промовив жодного слова...» чи на Неллу Бах із «Дому без господаря». З Раймундовим і Неллиним приятелем Альбертом Муховим, цим поборником порядку, цією людиною обов'язку, справа складніша. Та в подальших творах формула Райх-Раніцкі вже зовсім не «спрацьовує».
В критиці вже стало звичним твердженням, нібито Белль — співець «маленької людини». Можна заперечити, що ще Нелла була дочкою фабриканта, що Ганс Шнір — син вугільного магната, що Фріц Тольм — глава газетного концерну, що дія «Жінок на тлі річкового пейзажу» взагалі відбувається у найвищих сферах, серед партійних лідерів, міністрів та банкірів. Не варто, однак, прискіпуватись: адже поняття «маленька людина» — аж ніяк не просто соціальне. І, скажімо, Фріц Тольм, незважаючи на свої мільйони, до певної міри все ще «маленька людина».
Згадаймо краще, де витоки цього виду літературних героїв. Безперечно, у класичній російській літературі: в гоголівській «Шинелі», в усіх тих Дєвушкіпих, Голядкіних, Мармеладових Федора Достоєвського. А в Німеччині XX сторіччя такі взірці по-своєму наслідував Ганс Фаллада. Його Піннеберг із роману «Маленька людина, що ж далі?» (1932), його Куфальт із «Хто скуштував тюремної юшки» (1934) чи нарешті Енно Клюге з «Кожен помирає насамоті» (1947)— це й справді принижені й скривджені. Так, вони нещасні, приречені, нерідко огидні й усе ж мають право на існування, гідні нашого заступництва, бо й вони — люди. Така філософія Фаллади.
У нього «маленька людина» — представник сірої стражденної більшості, частинка натовпу, лиш на мить із нього волею автора вихоплена. А от беллівського героя вирізняє з натовпу власна його особливість, окремішність. Певною мірою він завжди нетиповий.
Взяти хоча б центральну постать «Групового портрета з дамою» Лені Груйтен. Сама побудова роману ніби покликана переконати, що Лені — не вигадана, не складена з непримітних рисочок багатьох особин, а виявлена у справжнісінькому житті. Розповідь імітує (і воднораз пародіює) пошуки письменника-документаліста. Автор (надалі він іронічно-серйозно називає себе «авт.») збирає на Лені досьє, і воно розбухає за рахунок даних, що їх подають численні й різноманітні добровільні «свідки».
Але чим же заслужила Лені таку пильну увагу до себе? Адже в школі вона вчилася погано (хоч і написала була вартий уваги твір про Клейстову новелу «Маркіза д'О...») й ходила там у «дурепах». Та й у наступні роки її освіта не вельми поглибилась (хоч вона дещо читала, прекрасно виконувала деякі фортепіанні п'єси і співала на слова несподіваних для неї поетів — таких, як Тракль та Гельдерлін). Одне слово, виділяв Лені зовсім не інтелект, а непомильне, цілком природне моральне чуття. Вона, як запевняє «авт.»,— «невизнаний геній чуттєвості».
У визначення це він укладав і звичайний, і не зовсім звичайний зміст. Еротика її цікавила, проте у своєму вже майже п'ятдесятирічному житті вона спізнала лише трьох чоловіків, бо, за словами своєї приятельки Маргрет, «сама знала, чого хотіла». А хотіла вона «принца», і на нього чекала. Оскільки Гергарда Швайгерта, першого кандидата в «принци», у неї забрала історія з гарматою, а другому, Алоїзові Пфайферу, своєму тимчасовому чоловікові, вона дала відставку, як тільки той забажав не кохання, а виконання «подружнього обов'язку», ним став Борис Колтовський, російський військовополонений — «принц», як на ті часи, найменш підхожий. Та Лені було начхати: вона кохала Бориса, і край, а тому ладна була милуватися з ним у цвинтарних склепах, щоб ніхто не застав їх — німкеню й росіянина.
Проте «генієм чуттєвості» Лені була не тільки через це. Вона керувалася здоровим інстинктом, який підказував їй безкорисливі, добрі вчинки й відвертав її від корисливих, лихих. У дочки людини, що певний час орудувала мільйонами, «пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу — саме пролетарська... Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думала, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, дуже мила мрійниця» (так бачить її пані Гельтоне).
Всі ці небуденні чесноти герої і спричинилися до того, що світ ніби поділився надвоє у своєму ставленні до неї. І одні, в нападі ностальгії за третім рейхом, вимагали «відправити її в газову камеру», а інші створили щось на зразок комітету на захист Лені від усіляких знегод, що впали на неї. До складу комітету ввійшов і «авт.»
Радянський дослідник М. Рудницький вважає, що беллівська манера ліпити характери призводить «до чіткості, іноді надто різкої, з якою вони поділяються на „добрих“ і „поганих“». Німецький критик Г. Шваб-Феліш, навпаки, певен, що «Беллеві невідомий живопис тільки чорними і білими фарбами. Його оберігає від цього здатність до співчуття...» А сам Белль писав: «Мені, власне, завжди кортіло спробувати... обійтися без позитивного й негативного героя...» Хто ж має рацію? Як на мене — всі й ніхто.
Справді, Беллеві персонажі явно поділяються на два види, але, гадаю, не за ознакою позитивності чи негативності. Визначальним є інше: пристосуванець герой чи не пристосуванець, здатний він поглянути на себе збоку чи не здатний. Цілковиті конформісти у Белля цілком чорні. Решта (залежно від міри їхнього нонконформізму) строкаті по-різному. До них Белль бував безмежно терпимий, а цілковитих конформістів не терпів зовсім. Вони для нього — просто нелюди. Хоч, звичайно, і не в загальновживаному значенні.
Нацистського недолюдка Белль вивів на сцену, здається тільки один раз. Це — комендант єврейського гетто оберштурмфюрер Фільскайт із роману «Де ти був, Адаме?» Дивно, але факт: як письменник Белль не дуже цікавився фашизмом. Скоріше вже запоганеними фашизмом душами. Через те й не описував, скажімо, фабрику смерті Майданек, а тільки ескізно змалював образ гітлерівського солдата, що виламував зі щелеп трупів золоті коронки (оповідання «В темряві», 1949).
В літературознавстві, правда, існує думка, що Белль створив цілий антифашистський роман — «Більярд о пів на десяту». А проте, ні прізвища «Гітлер», ні слова «нацизм» там ніхто жодного разу не вимовляє. Йдеться лише про «буйволів» та «ягнят». Навіщо ж уся ця метафорика, коли зрозуміло, що дія книжки припадає на останні п'ятдесят років німецької історії? Белль відповів на це запитання так: «Поділ (на „буйволів“ і „ягнят“ — Д. З.) у „Більярді о пів на десяту“ грунтується переважно на моєму уявленні про Гінденбурга та всіх тих німецько-національних злочинців, яких я вважав справжніми винуватцями... це й були для мене „буйволи“, їх я й назвав у романі „буйволами“, тому що вони, як череда буйволів, усе топтали». Ні, письменник не виводив нацизм з-під обстрілу, він просто ставив цей моторошний протуберанець насилля у певний причинний ряд. Гітлер з'явився і, залишивши після себе купи трупів та гори руїн, згинув. А «німецько-національні злочинці», що викликали цього духа, як були при Вільгельмі чи Гінденбурзі, так і залишилися при Аденауері. Недарма в «Більярді о пів на десяту» Німеччина 1957 року («вантажні машини, ремісничі учні, черниці...»), як викапана, схожа на Німеччину 1907 року («підводи, ремісничі учні, черниці...»).
Через те Беллева увага прикута до нелюдів інших — сказати б, актуальніших, таких, яких важче винищити. До них належить, наприклад, учений йолоп Бур-Малотке з оповідання «Мовчання доктора Мурке» (1955). Він веде на раді довжелезні передачі етичного спрямування, слухаючи які, навіть загартовані на подібній балаканині редактори не можуть стримати позіхання. А одного з них Бур-Малотке страшенно дратує: «Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово „ненависть“. Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке... він раптом зрозумів, що таке ненависть...» Мурке ненависна самозакоханість Бур-Малотке, його впевненість у власній геніальності, його непохитна віра, що правда завжди на його боці. В третьому рейху він, очевидно, прислуговував нацистській Мамоні, «в чаду сорок п'ятого року» вдавав із себе лівого, а тепер повернувся в лоно вітчизняного консерватизму. Але при цьому в душі він анітрохи не мінявся, як не міняється посудина, в яку наливають інше вино, як не міняється актор, що сьогодні грає Гамлета, а завтра — Лепорелло. Адже Бур-Малотке — тільки функція обставин, позбавлена будь-якої людської суті.