Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Нема їх і в тому зухвала-веселому «хеппенінгу», що його влаштували Георг Груль та його батько Йогаян — герої повісті. «Чим скінчилось одне відрядження» (1966). Вони підпалили армійський джип, на якому солдатові бундесверу Георгові Грулю звеліли «накручувати кілометри», щоб у належному вигляді показати машину черговій інспекції. Батько й син Грулі, звичайно, не стільки ображені за ошукане військове відомство, скільки вбачають у цьому ошуканстві віддзеркаленими, як у краплі води, всі безглуздя, всі несправедливості, всі підлоти західнонімецького життя і проти них протестують.
Життя все ж змінилось, і тепер за спалений джип не розстрілюють, як колись за спробу продати датчанам гармату. Грулів, щоправда, судять, але вони дістають сміховинно малий строк — саме стільки, скільки обидва пробули під слідством. І це заслуга не лише ліберального судді Штольфуса: власті через те й доручиш Штольфусові вести цю справу, що зацікавлені якомога скоріше її затерти. «Хеппенінг» Грулів, однак, цікавий тим, що в ньому виразніше, ніж в історії з гарматою, прозирає саме протест.
Однак сила й далі викликає в Белля побоювання, а «чоловічі» чесноти в найкращому разі сумніви: він цінував письменницьку манеру Хемінгуея, навіть у чомусь її наслідував у ранніх своїх творах (скажімо, в повісті «Хліб ранніх літ» (1955) та й у романі «І не промовив жодного слова...»), але схильність хемінгуеївських героїв до «кулачного права» незмінно викликала в нього глузування.
В оповіданні «Коли закінчилася війна» (1962) наштовхуємося навіть на таку собі всім цим спровоковану «чоловікофобію». Оповідач (скоріше всього, сам Белль), повертаючись додому, відчуває себе геть чужим у натовпі колишніх солдатів, що нічого, як Бурбони, не забули й нічого, як і ті, не навчилися. І він міркує: «Вони не знали одного, що всіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а й за те, що вони були чоловіки однієї статі з тими, поруч з якими мені довелося прожити цілих шість років; поняття „чоловік“ і „йолоп“ стали для мене тоді майже тотожними». Навіть як урахувати тривалий казармений досвід, це відгонить максималізмом. Важливо, однак, знайти його витоки.
«Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари,— розповідає нам Фред Богнер.— Коли когось били при мені, я відчував біль.. Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей...» Це й був той нестерпний жах, що змусив Богнера втекти від коханої дружини та дітей, поневірятися, ночувати на вокзалах.
Отже, не сила відлякувала Белля, а насилля, яке надто часто за нею ховалося Тим-то він і не довіряв почуттю помсти. Равік із «Тріумфальної арки» (1946) Ремарка вистежив і вбив есесівця, що замучив у фашистському концтаборі жінку, яку він, Равік кохав. У Леонгарда Франка молода єврейка Руф так само вчинила з нацистом Цвішенцалем винним у смерті її батька й матері («Учні Ісуса», 1947). Власноручно покарав фашистського злочинця герой роману Гюнтера Вайзенборна «Месник» (1961). І між авторами та їхніми персонажами ніяких суперечностей не було. А в Белля все інакше.
Колись такий собі лейтенант Гезелер послав солдата Раймунда Баха на смерть. І друг убитого Альберт Мухов дав лейтенантові ляпаса, за що й просидів півроку у військовій в'язниці. Тепер Альберт міркує: «І вибрав же я час затопити Гезелерові в пику! Потім це здалося мені безглуздим — так ніби ляпасом можна помститися за смерть Рая». Але є ще Раєва вдова, красуня Нелла, об'єкт подвійного поклоніння: як жінка і як удова поета, що його тепер стало модно уславляти. До її почту потрапляє і Гезелер. Ідентифікувавши його з тим лейтенантом, Нелла має намір узяти реванш. Ні, не крові винного прагне вона, а бодай його приниження. Але й цього домогтися їй не судилось: «Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне — нудьгу... Невже отак ішла Юдіф до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?»
Тільки Неллина мати, сварлива, ненажерлива стара, що дозоляє родичам своїми справжніми й вигаданими недугами, виявляє наполегливість у прагненні помститися Гезелерові. Але все звелося до комічної бійки між бабусею та нинішніми шанувальниками поета Баха — Шурбігелем і патером Вілібрордом...
Так усе це змальовано в романі «Дім без господаря» (1954).
Коли Альбертову, Неллину та бабусину поведінку можна пояснити тим, що в них, мовляв, така вдача, то в Ганса Шніра вдача, як бачимо, трохи інакша. І він на все може піти задля Марі, зокрема на паперть. Однак на насилля — ні: «Я навіть ладен був боротися за неї,— каже Ганс.— Але коли я чую слово „боротьба“, то щораз уявляю собі тільки боротьбу фізичну, тобто смішну — якусь бійку з Цюпфнером».
Смішну бійку змальовано і в повісті «Втрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» (1974): «На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками від чотирьох до семи крапель...» А втім, у «Втраченій честі Катаріни Блум» ця сценка ніби не до місця, адже героїня повторює те, що вчинив Ремарків Равік чи Руф Леонгарда Франка,— тобто вбиває свого ворога.
«Цього разу Беллева дама стріляє»,— такий заголовок дала клерикальна газета «Рейніше меркур» (№33 за 1974 рік) своїй рецензії на «Втрачену честь Катаріни Блум». «Дама» — це натяк на головну героїню роману «Груповий портрет з дамою» Лені Груйтен-Пфайфер, чий звичайнісінький, цілком природний нонконформізм дуже засмутив консервативну пресу. А тепер ось Лені, перевтілившись у Катаріну Блум, ще й стріляє... Виходить, рецензент із «Рейніше меркур» забув, що одна з героїнь Белля стріляла ще в 1959 році, тобто в романі «Більярд о пів на десяту». Звуть її Йоганна Фемель, і вона вже багато років божевільна чи такою прикидається. Автор нам цієї таємниці не відкриває, а Йоганнина онука Рут каже: «Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали... Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло...
І залишається незрозумілим, на чиєму ж боці Белль: чи то Йоганни, яка стріляє в міністра, чи то Рут, яка її недолюблює.
У всякому разі, хоч би якого значення надавала радянська критика 60-х років цьому пострілові, об'єктивно він залишається на периферії роману. Та й Шрелла — гнаний, емігрант, людина, яка в романі найбільше зазнала кривди від усіляких націоналістів, але так і не прийняла їхнього „причастя буйвола“ — цей самий Шрелла дивиться на колишнього свого мучителя Нетлінгера, як Альберт і Нелла на Гезелера, а не як стара Йоганна на міністра: Шрелла „чекав, так само даремне чекав того, до чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті... Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана“.
„Втрачена честь Катаріни Блум“ — справа зовсім інша. Тут убивство стоїть у самому центрі повісті, визначає всю її дію. Та чи можна вважати, нібито Белль змінив свої погляди на вбивство? Гадаю, що ні.
Молода жінка, що вибилася з самих низів, дуже ділова, дуже організована, зовсім не позбавлена амбіцій, випадково познайомилася з чоловіком, і вони безоглядно покохали одне одного (кохання в Беллевих творах спалахує завжди несподівано, відразу й ні з сього ні з того). Катарінин обранець виявився терористом, не таким страшним, правда, як його змальовували, та все ж терористом. Але Катаріна допомогла йому втекти. За неї береться не тільки поліція, а й жовта преса, яка бреше і цькує її так натхненно, так безсоромно, що ні від честі, ні від гідності Катаріни вже нічого не лишається. І тоді вона стріляє в репортера Тетегеса, головного свого переслідувача. Стріляє не в стані афекту, а зберігаючи дивовижний спокій.