Жизня
- Автор: Сенцов Олег Геннадьевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-669-5
- Переводчик: Сергій Осока
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Жизня». Краткое содержание книги:
Особистістю я себе відчув теж дуже рано, років у п’ять. Я загнав у палець скабку й не зміг її витягти. Якийсь друг, от не пригадаю цієї сволоти, сказав мені, що це все, кінець — скабка з пальця дійде до серця, і я помру.
Це найперше яскраве враження з дитинства: мені п’ять років, я йду додому з дитячого садка, в сандалях і шортах, пагорбом, неподалік од свого Села (діти чомусь не люблять доріг, вони завжди зрізують де заманеться, а якщо дорога пряма, то повзуть кущами). Ага, тож я йду, високо, переді мою все село внизу, садочок позаду, далеко ліворуч школа, в якій я ще не встиг побувати, — і я подумки прощаюся з усім цим, готуюся вмирати. Обстановка спокійна, в міру трагічна, вітряно. Але я не плачу, так — то й так.
Не знаю, що було далі, — раннє дитинство я пам’ятаю шматками, — та якщо я досі живий, отже, скабка пройшла мимо.
Мені шість. Вулиця. Скоро вечір, ми бавимося в войнушку. Я з автоматом і моїм другом залягли за каменем неподалік од мого дому. Раптом хтось позаду вихоплює з-за мого пояса пластмасовий пістолет і тиче ним мені в спину. Обертаюся — батько. «Тату, не заважай!» Сильні мозолясті руки шофера, чорні з кривавими патьоками — ремонт. Іде з роботи. Тверезий. Щастя.
Дивно, які саме шматки пам’ять зберігає з дитинства. Мені сім. Мама лупцює мене по голих ногах у шортах гумовим шлангом — сусідські дівчата сказали їй, що я жбурляв камінці й розбив у них вікно. Жбурляв не я, я тільки стояв поруч і дивився, як інші пацани дражнили дівчат тими камінцями, і того дня повилітало багато шибок — на сусідньому кар’єрі знову передали куті меду з динамітом. Але шлангом отримав я. Дуже боляче. А ще більш образливо. Ні за що… Мене рідко лупцювали, лише кілька разів, і щоразу — за вчинки інших.
До речі, про кар’єр! Хіба поруч із вашим домом не добувають камінь у відкритому кар’єрі? Дивно. Поряд із моїм добували. Дуже близько. І підривали його періодично, щодня, в обід. Завжди несподівано вила сирена, двічі: довгий гудок і короткий. Потім, після паузи — вибух. Якщо встигнеш вибігти на подвір’я і вгадати, куди дивитися, то побачиш на горі невелику хмарку пилу.
Вісім років. Друзі, як завжди, прийшли зранку в гості, ми назбирали на городі повну банку колорадських жуків і збудували для них із піску й мотлоху концтабір…
Увечері мій день народження. Купа гостей — друзі батьків. Дарують подарунки, найчастіше гроші — такі красиві, важливі папірці, червоненькі або синенькі, з профілями Леніна. Наче приємно, радісно — як дорослому. Потім, уранці, ти віддаєш їх мамі. У тебе їх навіть не просять, сам віддаєш — так заведено. Потім тобі на них щось купують або вони йдуть на сімейні потреби, на поправку бюджету після святкових витрат — тітоньок і дядечків треба було добре нагодувати й напоїти. А в тебе залишається відчуття порожнечі, обману. І я перестав любити папірці з профілем Леніна на свої дні народження.
Якщо зараз хтось прийде на свято моєї дитини з грошима замість подарунка, то хай начувається — я іноді сам себе боюся.
Гроші для дитини нічого не означають. У першому класі я знайшов у школі, на спортивному майданчику, півтора карбованця! Я не знав, що з ними робити. Стан такий, як наче б я зараз знайшов мільйон доларів одним папірцем із поміткою для ультрафіолетових ламп «Помічено УБЕЗ» — сила-силенна грошей, а подіти нікуди. Тоді мені давали десять копійок на обід, вистачало на велику булочку з тістом. А тут — півтора карбованця. Не знаючи, куди їх подіти, не зізнаючись батькам, я приховав гроші, а потім загубив десь і вгамувався — валіза без ручки, баба з воза тощо…
Дев’ять. У нас з’явилося авто. Старий «Москвич». Ми тепер іноді їздили на море — не на страшенно паркому й повільному автобусі, не на бортовому колгоспному «газику» з дерев’яними лавицями, а на своєму авто! Я не вважав, що це круто, тоді так не говорили — просто зручно і швидко. Найцікавіше в подорожі на море — це коли починаєш під’їжджати й ще здалеку намагаєшся побачити його смужку, що трошки відрізняється за кольором від синього неба. Коли автівка піднімається на останню гірку, і ти нарешті його бачиш — тоненьку риску під краєм неба — море! Скоро. А щастя вже зараз.
Десять. Вулиця коло мого будинку, вечір, сутінки. Ми бавимося в хованки. Пацани й дівчата. Уже майже темно. Ще трохи — і взагалі нічого не роздивишся. Але ще можна гратися, ще трошки-трошки. І головне, дуже хочеться, якомога довше. Усі тут, усі розігралися, усім весело. Пробігаючи повз свою хвіртку, чую запах смаженої картоплі з літньої кухні — скоро покличуть їсти, а з кімнати, де стоїть телевізор, через відчинене вікно долинає музика заставки «ТАРС уповноважений заявити» — одразу після вечері можна ще встигнути додивитися серію.