Жизня

Закінчивши школу, я поїхав навчатися до Міста й Діка бачив уже тільки раз на тиждень. Я його гладив, коли приїжджав додому, іноді — коли від’їжджав. Чи я ще любив його? Звісно, любив, але та любов уже стала схожою на звичку, на любов до старих людей. Дікові на той час уже виповнилося десять років, і він почав старіти. Чи любив він мене, як і раніше? Думаю, що так. Хоча останні роки ним опікувалася мама — годувала, відпускала на ніч гуляти, — та собака обирає собі одного господаря й залишається вірним йому до кінця. Дік почав хворіти, потім — припадати на задні лапи, рідко підводився. Почався ревматизм. Із недугою, якою перехворів і я сам, у нашій родині вміли боротися — ми кололи йому необхідні ліки. Дік ожив, збадьорився, його вистачило ще на півтора року.

Помирав він довго, у муках. Поки вирішували — усипляти його чи ні, усе скінчилося. Я приїхав із Міста й повіз його ховати на возику, у великому ящику. Дік на старість усох майже вдвічі, та був ще досить важкий.

Ховав я його сам, на пустирі, що поступово ставав смітником, поруч із дорогою до лісу, де ми раніше з ним гуляли. Викопав яму, поклав туди пса й почав закопувати. Мені було нічим накрити Діка, і після першої лопати землі, кинутої на собачу морду, я спинився. Було важко. Руки не слухалися. Після другої лопати на очі навернулися сльози. Коли земля прикрила пса, кидати стало легше. Ніколи б не подумав, що ховати собаку буде важче, ніж батька.

Кажуть, лихих людей не буває, бувають тільки лихі вчинки. Це правда. Хоч трохи хорошого є в кожній людині. Це хороше — і є доброта. І чим добріша людина, тим вона краща. Уся доброта сіється в дитинстві. Це ласка матері, це батькові руки, це друзі, це казки, це книжки. Це наші мультфільми. У мамонтеняткові, що пливе на крижині до мами, більше доброти, аніж у всіх благодійних фондах разом узятих! Але доброта це ще й любов. І не лише до батьків, братів та зятів, а й любов до тварин. Бажано до свійських, бажано до своїх.