Жизня

Що вони робили в моєму роті, я не можу розповісти — не бачив. Уявляти мені теж не хочеться. Лише раз, мигцем, коли я особливо вдало намагався вирватися і отвір для рота ненадовго став отвором для одного ока, я побачив дівчинку років десяти на сусідньому кріслі… Добре, що я хлопчик, сильний, хоробрий, і мене тримає всього двоє санітарів, а не половина відділення.

Упоравшись із моїми гландами, копирсалки від медицини несподівано намацали в мене збільшені аденоїди. Після короткої й майже мовчазної наради жертву спитали: «Видаляти будемо зразу? Чи потім ще раз прийдеш?». І, чи то збагнувши, що навряд чи я до них скоро прийду вдруге, чи то витлумачивши моє тупання ногами й мукання як згоду, лікар дістала такий гачок, роздивившись який навіть крізь пелюшку, я зрозумів: він — останнє, що я бачу в цьому житті, і його варто добре запам’ятати. Я не думав — хоча як і чим я міг тоді думати, якщо мій мозок ще на початку операції заліз у мошонку й навіть не визирав звідти? — що аденоїди прикріпляються зсередини до черепушки десь аж біля тім’ячка. Та лікарі виявили їх саме там. Аденоїди чинили спротив недовго, але вкрай жорстоко.

Я чував, що новокаїн — хороші ліки, хоча мені він чомусь не допомагав під час операції, — як же я помилявся. Коли мене довели до палати й поклали на ліжечко — після цієї операції з переконструювання людини практично ніхто не може пересуватися самостійно, — я вирішив, що все вже позаду, що біль зараз почне стихати й мені полегшає. Та все вийшло геть інакше. Новокаїн таки хороші ліки, але є невеликий мінус — вони не можуть діяти вічно. Через годину біль був такий, що я бив стіну всіма кінцівками (а в мене до того часу їх назбиралося не менше десятка — і всі їх ломило), у голові нескінченно й коротко, циклічно вибухала граната, пекло місце, звідки вирвали горло, — й усе це тривало рік або й два.

Певно, саме в ті обідні години жаху мій організм на клітинному рівні вирішив ніколи більше не просити допомоги в безкоштовної радянської медицини, та й у будь-якої в принципі. Мозок у вирішенні цього питання участі точно не брав — він перебував у процесі болісного повернення зі статевих органів назад, до спорожнілої черепної коробочки.

Після обіду прийшов мій новий друг із сусідньої палати (у лікарнях зазвичай швидко стають приятелями) і приніс половину величезної дині. Я й у хороші дні до динь не дуже, а тоді геть не хотілося. Сказати про це я не зумів — я потім ще кілька днів ні говорити, ні проковтнути до ладу нічого не міг, — але друг щось, певно, прочитав на моєму обличчі — й утік раніше, ніж я знову почав гепати у стіну.

На сусідньому ліжку в таких же конвульсіях бився хлопчик-даун, роки на три молодший за мене, — з ним сьогодні робили те саме, що й зі мною. Це тепер я знаю, що він був дауном, а тоді ми вважали його просто розумово відсталим, дурником. Третім у нашій палаті лежав хлопчик із хорошої сім’ї, та йому не робили операції — він просто лікувався, але того дня я його не бачив, він стратежно загубився, з’явившись тільки надвечір, коли вистава закінчилася.