Жизня
- Автор: Сенцов Олег Геннадьевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-669-5
- Переводчик: Сергій Осока
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Жизня». Краткое содержание книги:
Минуло п’ятнадцять років. Я давно вже живу в Місті, у Селі буваю рідко.
Макар поблукав, погуляв чимало років — і повернувся, поповнив компанію сільських напівбомжів-випивох.
Саня поїхав до іншого міста й теж буває тут дуже рідко.
Таксик, як і вся четвірка з нашої вулиці, втратив батька, але того доконала не якась болячка від пиятики — він повісився сам, однак од тієї ж таки п’янки. Його брата застрелили ще раніше, тому не дивно, що Таксик зі своєю мамою тепер затяті сектанти.
Льоля повернувся додому, одружився, роздобрів, але досі жартує.
Олег, як і Макар, уже давно спустив на себе зеленого змія, а той не розбирає, розумний ти чи дурний, — жере всіх підряд.
Борсук мало не сів, та поки ще ходить, колись позичав у мене карбованця.
Білан їздить на КамАЗі.
Дитинство скінчилося, воно більше не живе в цьому місці. Місце лишилося те ж саме, і люди наче ті самі, але все стало інакшим.
У дитинстві ми все робимо бігцем, усе нам ніколи — ми поспішаємо, усюди нам цікаво, усюди треба встигнути. Енергії вистачає — часу немає. Усе здається нам дуже повільним, тягнеться надто довго. Школа ніколи не скінчиться. Не те що десять років — цей дзвінок з уроку, здається, узагалі ніколи не продзвенить.
Хлопчикові, який скаче на одній нозі й наздоганяє дідуся-велосипедиста, геть байдуже, який вигляд це має збоку, — він поспішає, йому ніколи, його переповнює. Я не хочу бути повільним, не хочу нікуди не поспішати. Я ніколи не хочу думати про те, який вигляд маю збоку. Хочу, щоб мене переповнювало. Нехай дитинство й минуло, але я стрибатиму на одній нозі.
Больнічка
Усім, кому пощастило народитися в СРСР, власне як і тим, кому не пощастило народитися в тій країні, але вони все одно народилися, доводилося хоч раз у житті — або й не раз, і не двічі — лежати в тамтешніх больнічках. Я лежав тільки в дитячих, у дорослих не довелося, та я не думаю, що там щось дуже відрізняється. У ранньому дитинстві, до своєї болячки, лежав нечасто, тільки раз, після неї — уже постійно.
Шестирічний хлопчик ударився пахвою об спинку стільця, стрибаючи зі столу (навіщо він це зробив, незрозуміло, але тоді, мабуть, для нього це було дуже важливо), і в нього під пахвою виросла гуля, досить велика. Щоб вона боліла, то ні, але заважала руці, лякала хлопчика і його маму своїм грецько-горіховим розміром. Коли традиційні засоби сучасної медицини у вигляді бабів-повитух, примочок і замовлянь не допомогли протягом місяця, довелося вдатися до крайнього засобу — у вигляді хірургічного відділення й однойменного втручання.
Він не пам’ятає, як лікар гримав на маму, пам’ятає лише кисневу маску, як у пілотів, над обличчям і слова: «Зараз політаємо». Два тижні потім хлопчик ходив коридорами лікарні, притискаючи шахівницю до здорового боку, і вишукував чергову жертву, яка поки що вціліла від його чіплянь і розгромів. Кажуть, тим хлопчиком був я.
Перелічувати всі дрібні дитячі поранення, синці, подряпини й забої — тоді багато з цього називали вавками — не вистачить і книжки, та й будь-який порядний чоловік може своїми дитячими ранами заповнити не одну сотню сторінок, до того ж це нікому не цікаво, мені самому — теж. Усе це нормально для нормального хлопчика. Так було й у мене, але потім, коли прийшла хвороба, я перестав називатися нормальним. Я став називатися хворобливим.
Раніше я не розумів дурного тосту «За здоров’я!». Поки був молодшим, узагалі не розумів, коли з’явилися діти, почав розуміти його варіант — «За здоров’я дітей!», адже відомо, що найголовніше — це вони, а найцінніше, що в них є, — це воно. Та не обов’язково за це щовечора напиватися в дим, але обов’язково постійно за цим стежити й про це пам’ятати. Кожен день і навіть деякими ночами.