Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Результати консультацій у центрах здоров'я, що пропонують кризову терапію, дуже різняться. В найсумніших випадках клієнти вдаються до спроби вкоротити собі віку, і часто така спроба виявляється успішною. Інші ж, що не можуть придумати для себе нового методу подолання кризи, застосовують старі способи і в разі невдачі їх охоплює паралізуючий страх, фрустрація, сум або лють. Проте в багатьох випадках клієнту вдається знайти нові, більш ефективні способи подолання кризи, і він виходить із неї сильнішим, ніж був до цього. У китайській мові такий результат відображається ієрогліфом, який перекладається як «криза». Він вимовляється «вей-цзі» й складається із двох ієрогліфів: ієрогліфа «вей», що позначає слово «небезпека», та «цзі», який означає вкрай важливий випадок, критичну точку, слушну нагоду. Схожу ідею німецький філософ Фрідріх Ніцше висловив афоризмом: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Приблизно такий самий афоризм від Вінстона Черчилля звучить так: «Ніколи не марнуйте хорошої кризи!»
Ті, хто допомагав людям, які перебували у стані гострої особистісної кризи, часто підмічали одну особливість: щось важливе зазвичай трапляється протягом приблизно шести тижнів. У рамках цього короткого перехідного періоду ми ставимо під сумнів важливі для нас погляди та переконання і зазвичай буваємо значно більше сприйнятливими до особистісних змін, аніж упродовж тривалих періодів відносної стабільності. Ми не можемо прожити значно довше від оцих шести тижнів, не знайшовши хоча б якихось способів подолання кризи, хоча наші сум, страждання та гнів (і, наприклад, пов'язане з цим безробіття) можуть тривати значно довше. По завершенні приблизно шести тижнів ми або знаходимо новий спосіб подолання кризи, який в остаточному підсумку виявляється успішним, або вдаємося до старого і вже неефективного способу, що автоматично знову приводить нас до колишнього незадовільного стану.
Звісно, ці спостереження гострих проявів особистісної кризи не означають, що наші життя вкладаються в таку собі спрощену модель: 1) зазнавши потрясіння, заведи будильник на шість тижнів; 2) визнай фіаско старих методів подолання кризи; 3) займися дослідженням нових методів подолання; 4) коли будильник задзвонить: або здавайся і повертайся до старих методів, або застосовуй нові й досягай успіху/криза подолана/життя щасливо триває далі. Ні, це не так: багато життєвих змін розгортаються повільно, без гострої фази. Нам вдається помітити й вирішити багато неминучих і нагальних проблем іще до того, як вони перетворяться на кризу й поглинуть нас. Навіть кризи у своїй гострій фазі можуть перетікати у тривалу фазу повільної перебудови. Особливо чітко це простежується на прикладі кризи середнього віку, коли початковий вибух невдоволення та позірна відсутність виходу можуть відчуватися вкрай гостро, а втілення нового способу подолання кризи може розтягнутися на роки. До того ж кризу не завжди вдається подолати остаточно. Наприклад, подружня пара, яка долає серйозні негаразди та розбіжності й таким чином уникає розлучення, може з часом вийти за рамки досягнутої угоди і знову стикнутися з тією ж самою або схожою проблемою. Хтось, кому довелося долати один тип кризи, може згодом стикнутися з новою проблемою й новим типом кризи — як це сталося в моєму випадку. Але навіть ці відмінності не заперечують той факт, що багатьом із нас доводиться переживати процес кризи приблизно так, як я це описав.
Як працює терапевт із людиною, що перебуває у стані кризи? Швидше за все, традиційні методи довготривалої психотерапії, які часто фокусуються на дитячих переживаннях і покликані зрозуміти витоки поточних проблем, під час гострої кризи виявляються недоречними, адже спрацьовують надто повільно. Натомість кризова терапія зосереджується безпосередньо на самій кризі. Методи її подолання були розроблені психіатром Еріхом Ліндеманном відразу ж після пожежі в «Кокосовому гаю», коли перед бостонськими шпиталями постала не лише надзвичайно серйозна проблема порятунку життя сотень важко травмованих і вмираючих людей, а й проблема психіатричного лікування ще більшої кількості вцілілих після катастрофи, а також рідних і близьких її жертв, які страждали від горя та почуття провини. Вбиті горем люди запитували себе: чому в світі стала можливою така страшна річ, чому вони й досі живі, тоді як їхні кохані та близькі загинули страшною смертю від опіків, тисняви та задухи? Наприклад, один охоплений почуттям провини чоловік, картаючи себе за те, що привів дружину до «Кокосового гаю», вистрибнув у вікно, щоб з'єднатися зі своєю коханою на тому світі. Так, хірурги могли допомогти постраждалим від опіків, але чим могли зарадити терапевти психологічним жертвам тієї пожежі? В результаті катастрофи в «Кокосовому гаю» в кризі опинилася сама психотерапія. І пожежа стала моментом народження кризової терапії.
Усіляко намагаючись допомогти величезній кількості травмованих людей, Ліндеманн почав розробляти принцип, відомий нині під назвою «кризова терапія», який згодом почали застосовувати й до інших типів гострої кризи, про які я вже згадував вище. Протягом десятиліть, що минули із 1942 року, інші терапевти досліджували методи кризової терапії, які зараз практикують і яким навчають у багатьох клініках, подібних до тієї, де проходила фахову підготовку моя дружина. Основною рисою кризової терапії в її «модернізованому» внаслідок еволюції вигляді є її короткостроковість, адже вона містить лише близько півдюжини сеансів, розділених між собою тижневими інтервалами, і ці сеанси охоплюють той приблизний період, упродовж якого триває стадія гострої кризи, — шість тижнів.
Коли індивід раптово опиняється в стані гострої кризи, його зазвичай охоплює відчуття, що все в житті пішло не так. І оскільки людина фактично залишається паралізованою, то добитися прогресу, долаючи за один раз якусь проблему, буває важко. Тому безпосередньою метою лікаря під час першого сеансу — або першого кроку, якщо хтось намагається вибратись із усвідомленої кризи самотужки чи за допомогою друзів, — є подолання паралічу із застосуванням так званого «спорудження огорожі». Цей термін означає визначення тих конкретних речей, які дійсно «пішли не так» під час кризи, щоб потім можна було сказати: «Отут, в межах цієї „огорожі“, містяться конкретні проблеми мого життя, а поза її межами — все нормально, все гаразд». Часто людина, яка перебуває у кризовому стані, відчуває полегшення, щойно починає формулювати проблему і вибудовувати довкола неї «огорожу». Таким чином, клієнт розпочинає процес реально можливої «вибіркової зміни», а не залишається у стані паралічу, стикнувшись із необхідністю тотальних змін, які в дійсності виявляться неможливими.
Окрім вирішення проблеми «спорудження огорожі», що зазвичай відбувається під час першого сеансу, іноді клієнтові пропонують дати відповідь на запитання «Чому саме зараз?» Чому саме сьогодні ви вирішили звернутися по допомогу в психіатричний центр, і чому відчуття кризи з'явилося у вас саме тепер, а не раніше (а могло й не з'явитися взагалі)? В тому випадку, коли криза виникає внаслідок якогось одного раптового потрясіння, наприклад, згадуваної пожежі в «Кокосовому гаю», це запитання ставити не треба, оскільки очевидною відповіддю на нього є саме потрясіння. Але відповідь не буде очевидною, якщо йдеться про кризу, яка наростає повільно, аж поки не вибухне, або кризу розвитку, пов'язану із тривалою фазою життя, скажімо, з підлітковим або середнім віком.
Типовий приклад: якась жінка приходить до кризового центру через те, що її чоловік завів роман із іншою. Але згодом з'ясовується, що вона знає про цей роман уже досить давно. Чому ж вона звернулася по допомогу саме зараз, а не місяць чи рік тому? Безпосереднім поштовхом могло стати якесь одне-єдине промовлене речення, якась деталь того роману, яка, за словами клієнтки, виявилася «останньою краплиною», або ж та чи інша начебто тривіальна подія, що нагадала жінці про певний значущий момент в її минулому. Часто пацієнт не в змозі дати зв'язну відповідь на запитання «Чому саме зараз?» Але коли така відповідь з'являється, вона може виявитися корисною для пацієнта чи терапевта, або ж для їх обох, у плані правильного розуміння кризи. У випадку моєї професійної кризи 1959 року, яка наростала впродовж шести місяців, причиною, з якої саме перший тиждень серпня того року став переломним моментом, був приїзд моїх батьків і відтак практична потреба поговорити з ними, щоб порадитись, чи варто мені повертатися наступного тижня до Кембриджської психологічної лабораторії на другий рік навчання.