Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Коли мені виповнився 21 рік, я пережив найжорстокішу кризу на своїй професійній стезі. Зростав я у Бостоні найстаршою дитиною в освіченій сім'ї: батько був професором Гарвардського університету, а матір — лінгвісткою, піаністкою та вчителькою, яка заохочувала мою любов до навчання. Я ходив до чудової середньої школи (Roxbury Latin School), а потім навчався у престижному виші — Гарвардському коледжі. У школі я мав добрі оцінки з усіх предметів; навчаючись у коледжі, виконав два лабораторних дослідницьких проекти й опублікував їх результати, тож закінчив навчання у п'ятірці кращих випускників своєї групи. Маючи перед очима приклад батька-лікаря і отримавши надзвичайно позитивний досвід дослідницької діяльності на старших курсах, я вирішив захистити докторську дисертацію з експериментальної психології. Щоб продовжити навчання в аспірантурі, у вересні 1958 року я вступив до Кембриджського університету в Англії, країні, яка на той час була світовим лідером у галузі психології. Додатковими принадами, що обумовили мій переїзд до Кембриджа, були можливість вперше в житті пожити далеко від домівки, подорожувати Європою, а також говорити іноземними мовами, які я на той час вивчив за підручниками.

Та невдовзі з'ясувалося, що навчатися в аспірантурі для мене було значно важче, ніж у середній школі та Гарвардському коледжі, й навіть важче, ніж займатися дослідницькою діяльністю на старших курсах вишу. Керівником моєї дисертаційної роботи в Кембриджі, в лабораторії та кабінеті якого я працював, був видатний психолог, що збирався зайнятися вивченням генерації струму електричними вуграми. Він хотів, щоб я вимірював рух заряджених частинок (іонів натрію та калію) в електрогенеруючих мембранах вугрів.

Для цього мені потрібно було сконструювати необхідне обладнання. Але майстер з мене завжди був ніякий. В середній школі мені без сторонньої допомоги не вдавалося зібрати навіть звичайний радіоприймач. Тож я просто не уявляв, як сконструювати камеру для дослідження мембран у вугрів, а тим паче щось більш складне та ще й електричне.

До Кембриджа я прибув із дуже хорошою рекомендацією свого керівника з дослідницьких робіт у Гарварді. Але невдовзі з усією очевидністю з'ясувалося, що я став розчаруванням як для самого себе, так і для свого нового керівника в університеті. Як із колеги-дослідника користі з мене для нього не було жодної. Тому він перевів мене до окремої лабораторії, де я міг проводити дослідження самотужки.

Намагаючись знайти проект, який би краще узгоджувався з моєю технічною непідготовленістю, я вхопився за ідею дослідження переміщення натрію та води в жовчному міхурі, простому мішкоподібному органі. Необхідна для цього технологія була елементарною: просто поміщати заповнений рідиною жовчний міхур кожні десять хвилин на точні ваги і зважувати воду, яка в ньому міститься. Таку операцію міг здійснювати навіть я! Жовчний міхур сам по собі не є аж таким важливим, але він належить до категорії органів, покритих всередині тканиною, що називається епітелієм, а нею покриваються й значно важливіші органи, такі як нирки та кишечник. Тоді, в 1959 році, вважалося, що всі відомі епітеліальні тканини, які переміщують іони й воду, зокрема епітелій жовчного міхура, генерують електричну напругу, величина якої залежить від переміщення ними заряджених іонів. Та кожного разу, коли я намагався виміряти напругу в жовчному міхурі, отримував нуль. Для мене це стало вагомим доказом того, що я або не зміг опанувати навіть простої технології, достатньої для реєстрації напруги у жовчному міхурі в разі її наявності, або якимось чином умертвив тканину, тож вона просто не функціонувала. В будь-якому випадку я міг записати собі в пасив іще одне фіаско як лабораторного фізіолога.

Моя деморалізація посилилася, коли в червні 1959 року я взяв участь у першому конгресі Міжнародного біологічного товариства в Кембриджі. Сотні вчених з усього світу презентували праці, в яких описували свої дослідницькі роботи, я мені презентувати було нічого. Я почувався приниженим, бо звик завжди бути одним із перших у колективі, а тут я був ніким.

У моїй душі наростали сумніви — можливо, варто взагалі відмовитися від кар'єри науковця-дослідника? Я читав і перечитував відому книгу Торо «Волден, або життя у лісі». І пережив потрясіння, знайшовши в ній те, що було написано ніби спеціально для мене: справжня мотивація до занять наукою — це егоїстичне бажання отримати визнання інших науковців. (І дійсно, для більшості науковців це і є основним мотивом!) Але Торо відкидав такий мотив, як пустопорожня претензійність. Основна теза «Волдена» полягала для мене ось у чому: потрібно розібратися, чого я дійсно хочу від життя, а не спокушатися марнославними надіями на визнання. Торо посилив мої сумніви щодо доцільності продовження наукових досліджень у Кембриджі. А момент прийняття остаточного рішення невмолимо наближався: мій другий рік аспірантури мав розпочатися наприкінці літа, і я мусив пройти повторну реєстрацію, якщо збирався залишатися в Кембриджі й надалі.

Наприкінці червня я подався на місяць у відпустку до Фінляндії — там я здобув чудовий і глибокий досвід, про який розповім у наступному розділі. Вперше побувавши у Фінляндії, я отримав можливість вивчати мову, важку і прекрасну фінську мову, і не з книжок, а слухаючи людей і розмовляючи з ними. Мені це дуже подобалося. Цей процес виявився настільки ж успішним і плідним, наскільки безуспішними та марними були мої фізіологічні дослідження.

Під кінець місяця, проведеного у Фінляндії, я почав всерйоз замислюватися про відмову від кар'єри не лише психолога, а й науковця взагалі. І натомість став подумувати про поїздку до Швейцарії, про розвиток і удосконалення моїх мовних здібностей та роботу синхронним перекладачем у штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй. Це означало відмову від життя науковця, від творчої діяльності та слави в наукових колах, про яку я мріяв і яку уособлював для мене мій батько-професор. Я не заробляв би багато грошей, працюючи перекладачем. Але, з іншого боку, я займався б тим, що мені подобалося і добре вдавалося, — принаймні, так мені тоді здавалось.