Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Нещодавно на побаченні за вечерею один чоловік закинув мені те, що кількох людей я називала своїми «найкращими подругами». «Як усі вони можуть бути найкращими подругами?» — запитував він. І ще сказав, що як мене послухати, то кожна з подружок була найцікавіша, найтурботливіша, приголомшлива, блискуча та неповторна дівчина-сніжинка. «Хіба таке можливо, щоб усі вони, як на підбір, були найкращі? Я про те, що в тебе перебір із гіперболами». Так от, чоловіче, я не знаю, хто там тебе призначив інспектором зі стилістики мовлення, та все, що я тобі можу відповісти, це «так», остаточне й безповоротне, в мене, курва, найліпші подруги, ма́тері твоїй. Я маю цілий гарем пробивних, розумних, духовно та емоційно щедрих, офігезно найкращих подруг. Кожна з наших дружб — стосунки на все життя, які я активно шукала, а тоді вибудовувала, плекала та зі шкури пнулася, щоб заслужити. Наша дружба тепер безумовна й довічна. Рахунок, будь ласка!

Я не завжди була така залізно впевнена щодо своїх подруг, та й не завжди цінувала їх. Знаю, це звучатиме дивно, але в юності я й гадки не мала, як слід дружити. Дорослі, що мене оточували, хорошого прикладу не давали, тож мені не було кого наслідувати. Натомість батьки казали, що майже всі наші знайомі були потенційними ворогами держави. Якось мене взяла на руки моя улюблена няня Анна, а наступного дня мама верещала: «Анну звільнено! Ти ніколи більше її не побачиш. Її цікавлять лише гроші. Вона злодійка і погано на тебе впливає!» Хоч я мала заледве десять років, та була переконана, що Анна звичайна собі приємна французька експатка, що підробляла масажами, а не якась там жахлива злодійка, що підступно планувала до коліна винищити мою родину. Одного разу Анна подарувала мені скляну пляшечку з фіолетовою олією та блискітками і сказала, що це чари, які захистять мене від моєї матері. Можливо, Анна просто забагато знала, й саме тому її звільнили…