Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

3. О Боже, зійди з цієї проклятущої стежки для гірських велосипедів; як людям це вдається НА БІСОВИХ ВЕЛОСИПЕДАХ???

4. Окей. А зараз спробуй знову піднятися на велосипедну стежку. Але суперповільно. Маєш увесь час на світі. Не треба нікуди поспішати.

Сама на цих трасах, брудна і спітніла, з опухлими пальцями, бо маю алергію на кожну травинку і більшість дерев, але я вразила сама себе тим, що насправді таки змогла. Я змогла зійти на гору, на яку, здавалося, зійти неможливо. Я змогла навіть пробігти стежкою. Я могла дуже багато чого, і зараз це проявлялося у фізичному аспекті. Йдучи, я слухала звуки каліфорнійського лісу. Слухала свого внутрішнього провідника і дуже часто чула саме те, що мені треба було почути тієї миті. (Чи це часом не звучить як монолог дитяти землі, наділеного суперсилою? Так має бути; це і божественно, і страшенно моторошно).

Темескальський каньйон для мене особливий. Він починається одразу там, де закінчується Sunset Boulevard у Pacific Palisade і перший же крок на ньому — це майже вертикальна поверхня. Брутальний маршрут, правду кажучи. Ти задихаєшся, а фізичне зусилля таке велике, що мусиш перестати думати, а потім — БАБАХ! Тобі в очі вдаряє приголомшливий краєвид Тихого океану. Я ходжу по цій трасі майже щонеділі з подругою Гіллі. Те, як Гіллі дає раду з життям, подиву гідне: на вигляд вона, як Денеріс Таргерієн, тільки брюнетка, має власний дім, ходяча ілюстрація до слова «шалена». Одного ранку під час нашого походу я плакалася Гіллі щодо проблем на роботі. Знала, що насправді нічого страшного; запізно надіслала звіт з витратами, бос викликав мене до себе в кабінет, і я почувалася повною дурепою. Чомусь сприйняла критику моєї роботи близько до серця, і мені складно було позбутися тривоги через цю ситуацію. Мій розум не переставав пережовувати цю думку, яка насправді була хибна: Ти дуринда, Таро. Це ж таке просте завдання, а тобі за нього влетіло. Що з тобою не так? Я була в такому трансі самодопитування, що не могла просто насолоджуватися нашим відпочинком. «Чи ти можеш відокремити паніку від присутності тут і зараз? — нарешті запитала Гіллі. — Тобто чи можеш вважати паніку чимось таким, що не існує тут поряд із нами? Можеш її залишити в офісі?»

Чесно, я не знала. Уявляла, як паніка сидить у моєму робочому кріслі-вертульці за моїм комп’ютером. Уявляла, як я сама переношуся сюди, в цей похід. Ось я тут, рухаюся вперед по маршруту. Крок за кроком. Відчула піт на губах, а мені подобається цей солоний присмак. Я під небом, під сонцем, поруч із людиною, яку люблю. Я тут. О так, я тут. Я ТУТ, БЛЯХА. Це був момент осяяння. Воно пронизало мене електричним струмом і шкіра від того наповнилася легенькою холодною вібрацією. Не встигла нічого навіть пояснити Гіллі, бо була заскочена появою жінки в білій кепці, білій футболці та білій тенісній спідниці. Вона стрімко промчала повз нас. У ній було щось осяйне і безтілесне, — проте знайоме. Мені здалося, що знаю її. Може, то була супермодна мама-йогиня котрогось із наших знайомих? Ми йшли далі, а потім я доперла. Зупинилася, взяла Гіллі за руку, бо усвідомила: та проява в білому — то Анжеліка Г’юстон.