"Веста" не знає пощади

— Бачиш, Юрек, якби ти був бравим хлопцем, то кинувся і миттю відшукав би мені того Теофіла! — жартівливо сказав капітан.

— Слухаю, пане начальник! — схопився хлопець. — Це для мене дрібниця, тільки дайте мені його фотографію.

Завірюха і Недєльський зареготали.

— Коли б у мене була фотографія, то я й сам знав, як його шукати, — відповів капітан.

— Не може бути, — заперечив Юрек, — щоб сьогоднішній піжон не фотографувався. Десь є його знімки…

— Та є, напевно, є, але їх прибрали люди, зацікавлені в тому, щоб ми не натрапили на слід Теофіла, — пояснив на цей раз сержант Недєльський.

— Розумію, — підморгнув йому Юрек В’юн, — зробили з фотографіями так, як з тим пейзажем у кабінеті покійника.

Юрек страшенно здивувався, помітивши, як Завірюха і Недєльський перезирнулись, потім капітан підбіг до сейфа і почав щось шукати. Ось Завірюха обернувся, і Юрек побачив у нього в руках прямокутник блискучого від фарб полотна.

— Ми досі були певні, що це портрет молодого Августа Рема, — сказав капітан. — А на якій підставі? Перед нами нова гіпотеза, якої не можна відкинути, не перевіривши.

— Ця гіпотеза чудово збігається з думкою Верхара, що Теофіл є дитиною Ремів, — додав Недєльський, — син і батько дуже схожі.

На півслові його перервав настійливий дзвінок міського телефону.

— Візьми, будь ласка, трубку, — звернувся капітан до сержанта, — і хто б там не був, скажи, що мене немає!

Недєльський слухняно зняв трубку, приклав її до вуха, потім, злякано глянувши на капітана, гукнув у трубку: “Хвилинку, я подивлюся, чи він є” і, затуливши рукою мікрофон, прошепотів:

— Товаришу капітан, це той самий жіночий голос, який уже остерігав вас.

— Стривай! — Завірюха заметушився, очі в нього заблищали, наче в мисливця, якому до рук іде велика дичина. — Роби що хочеш, але затримай її кілька хвилин!

І поки Недєльський спроквола допитувався, чи справді питання таке, що треба неодмінно до капітана, а потім обіцяв знайти його на території управління, капітан з іншого телефону зв’язався з центральною телефонною станцією і довідався, звідки йому дзвонять.

— Таксофон на розі Свєнтокжизької і Маршалківської, — сказав він Юрекові. — Мчи туди машиною і затримай жінку, яку застанеш у будці…

— Слухаю! — швидко відповів Юрек В’юн і, як стояв, без шапки вискочив на вулицю.

Від управління до Свєнтокжизької було метрів вісімсот, щонайбільше кілометр, отже якщо Недєльському пощастить затримати незнайому ще хоча б дві хвилини, Юрек встигне! Капітан кусав губи, рвав на кусочки папірець, не відривав погляду від секундної стрілки.

А що, як на перехресті Юрек затримається на десять—п’ятнадцять дорогоцінних секунд?

— Товаришу капітан, — прошепотів Недєльський, — вона хвилюється і весь час кричить “алло!”

Капітан розпачливо глянув на секундомір:

— Скажи, що я зараз підійду…

Недєльський відсунув руку, якою затуляв мікрофон, пошарудів ногами, імітуючи кроки, потім не поспішаючи, багатослівно повідомив незнайому, що капітан Завірюха уже йде. Завірюха почекав п’ятнадцять секунд, які летіли з блискавичною швидкістю, і взяв трубку.