"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
Капітан глянув на Недєльського і сумно похитав головою, мовляв, тільки його ще й не вистачало! Потім накинувся на секретарку:
— Ну, чого ви ждете? Не можу ж я сказати інспекторові Головного управління, щоб ішов під три чорти!.. На жаль, не можу, — додав, стежачи, як Недєльський складає свої папери, збираючись вийти. Але тут же сержант подумав, що йому доведеться повернутися, щоб розповісти капітанові, що робив учора після обіду, коли так таємниче зник з міліції.
Оперативне завдання здавалося майже нездійсненним: “Встановити за навчальною програмою, в якому класі розв’язують таку арифметичну задачу (далі йде умова задачі); встановити, в яких варшавських школах 8 вересня розв’язували саме цю задачу; встановити за допомогою вчителів, які учні писали текст, доданий у фотокопіях; встановити адреси і прізвища батьків цих учнів…”
Поручик Комісяк аж затремтів, одержавши цю епістулу, де слово “встановите” повторювалось багато разів і щоразу стосувалося завдання, схожого на розшуки голки в стозі сіна. Поручик хотів було навіть подзвонити Завірюсі,— мовляв, він, Комісяк, уже точно “встановив”, що в начальника кримінального відділу з головою не все гаразд, але, ще раз окинувши поглядом документ, вгамувався — вгорі синім олівцем було написано: “Справа особливо важлива. Діяти всіма доступними засобами. Комендант міста”.
Зціпивши зуби від безсилої люті, Комісяк заглянув у міліцейський довідник і дізнався, що в столиці є 223 початкові школи, 54 середні і 168 фахових.
— 445 шкіл! — грюкнув кулаком по столу. — Ні, я таки збожеволію з цим Завірюхою!
Хорунжий Барський, який тільки вчора ввечері повернувся з Лодзі і ще навіть не встиг доповісти каштанові про наслідки своїх розшуків, намагався заспокоїти шефа, хоч знав, щ0 весь тягар “встановлення” ляже саме на нього і рівних йому за становищем працівників відділу.
— Передусім треба визначити, з якого підручника взято задачу. Якщо з ліцейського, то шкіл одразу стане не 445, а тільки 54…
— А якщо з підручника для початкової школи? — похмуро запитав Комісяк.
— То все одно замість 445 шкіл у нас буде тільки 223, — смиренно знизав плечима Барський.
— Тільки 223! — Сарказм, вкладений у слово “тільки”, здавалося, мав би тут же спопелити рудого хорунжого. — Ну то й займайтеся цими тільки 223 школами, я про них не хочу нічого чути…
Барський узявся до роботи. Найлегше було встановити, з якого підручника задача. Хорунжий пішов У школу де кілька років тому вчився сам, і там за допомогою доброзичливих вчителів знайшов потрібне завдання Це була задача № 18 з підручника алгебри для VIII класу. На щастя, ліцейський курс, — отже, тільки 54 школи!
Довідавшись про це, Комісяк зрадів.
— Я ж казав, що 54 — не 445, — пробурмотів поручик ніби не він, а Барський висловлював стільки незадоволення. Наступного дня треба було перевірити усі восьмі класи і відшукати той, у якому задачу № 18 розв’язували 8 вересня.
Двадцять оперативних працівників на одне завдання— це майже мобілізація! Проте було б помилкою думати, що Комісяк так енергійно взявся за діло тільки з симпатії до Завірюхи. Таємниця його енергії була зв’язана з голубим написом коменданта міста. Поручик Комісяк поважав владу, тому не випадково капітан Завірюха, передаючи листа сусідові у другому кінці коридора, подбав про автограф коменданта.
4
Великий кабінет. Здоровенний темно-вишневий письмовий і ще два приставлені до нього у формі букви Т, вкриті зеленим сукном столи здаються тут просто мініатюрними. Завірюха, якого ввела сюди секретарка, сидів, чекаючи господаря кабінету. Прізвище цієї людини він знав з історії боротьби Польської армії проти фашистських загарбників, а тепер нерідко бачив на наказах Міністерства внутрішніх справ. Знав капітан і те, що це полковник, якому підпорядкована робота його, Завірюхи.
Щоб скоротити час, капітан оглядав кабінет. На шафі, повній книжок і журналів, стояв бронзовий бюст Дзержинського. Цей бюст, орел над письмовим столом і великий бухарський килим — ото й усе, що прикрашало кабінет. На стіні висіла карта, закрита шторкою.
— Капітан Завірюха?
Роман аж здригнувся від несподіванки — він не чув, як відчинилися оббиті шкірою двері і в кімнату ввійшов високий чоловік з густою вже сивуватою чуприною, одягнутий у сірий цивільний костюм.
— Так, я Завірюха, — непевно відповів капітан, не знаючи, чи цей чоловік і є та сама людина, на яку чекав. Незнайомий підійшов до нього, просто, зовсім неофіціально подав руку і відрекомендувався. Почувши прізвище, капітан виструнчився, щоб як слід доповісти, але полковник “по-цивільному” взяв його під руку і жестом запросив сісти. Капітанові не лишалося нічого іншого, як виконати волю господаря.