Україна у революційну добу. Рік 1918

V. ОСІНЬ: АПОГЕЙ АНТАГОНІЗМІВ

На осінь 1918 р. суспільні суперечності в Україні досягли крайніх меж і майже кожна особистість, здатна до критичного, неупередженого аналізу, зрозуміла: ні про яке примирення не може бути й мови, рух вперед можливий лише через корінний кардинальний злам ситуації, тобто революційним шляхом. На користь такого висновку говорили як процеси власне в Україні, так і поза її межами, звісно, йдеться, передусім, про ті, які мали надзвичайний вплив на життя в Україні.

Воюючі країни впритул наблизилися до завершення світової війни. Центральні держави, вичерпавши ресурси, не в змозі були продовжувати боротьбу з Антантою. Воєнна криза породжувала кризу політичну, могутньо посуваючи Європу, передусім центральну, до революцій. Сумніву не було, що першими на черзі тут очевидні невдахи — Німеччина та Австро-Угорщина. Однак саме їх військовою силою тримався гетьманат П. Скоропадського.

Цілком реально вимальовувалася перспектива недалекого залишення окупантами України. Відповідальні політичні сили останньої, природно, мали враховувати це, терміново шукати вихід із ситуації, передбачити найімовірніші варіанти розвитку подій, обрати й запропонувати найоптимальніший шлях розвитку. Адже об'єктивно створювалися доволі сприятливі перспективи для проведення широкомасштабних антигетьманських акцій, що начебто наперед були «приречені на успіх». Все тепер залежало від організації справи.

Однак саме належного начала, консолідуючого імпульсу, політичного центру тривалий час не було. Очевидно, жодній з партій таке завдання просто було не під силу. Так сталося і з боротьбистами, які не спромоглися взяти селянське повстання цілком у свої руки, головним чином через те, що партія своєчасно не розробила плану загального всеукраїнського повстання проти гетьманщини і не утворила всеукраїнського революційно-політичного центру. Не могли претендувати на подібну роль і більшовики, що знаходилися поза законом, а відтак не мали фізичної можливості накопичити в Україні потрібний партійний потенціал. Просто ні в кого не було ані сил, ані авторитету, ані організаційно-технічних зв'язків з повстанськими елементами у всеукраїнському масштабі.

Тривалий час не могли претендувати на відповідальну роль координатора політичних зусиль, впливового політичного фактора й міжпартійні об'єднання. Український національний союз у своїй більшості об'єктивно був приречений на неуспіх, оскільки лінія компромісу, сповідувана ним, була неприйнятна водночас з обох сторін —і з боку П. Скоропадського (точніше, австро-німецьких окупантів, які реально контролювали становище), і з боку трударів, зокрема, основних мас селянства, радикалізм настроїв яких виявлявся дедалі могутніше.

За таких обставин лідери українських соціал-демократів і есерів бачили вихід у подальшій трансформації Національного Союзу, його еволюції вліво, остаточній відмові навіть у формальній, умовній підтримці існуючої дежавності.

Процес революціонування настроїв УНС значно прискорився після того, як замість соціаліста-федераліста А. Ніковського головою УНС став В. Винниченко[695] (за даними ЦК УСДРП, це сталося 15 вересня 1918 р.[696]). Позиція УНС почала дедалі збігатися з настроями політичних сил переважаючої частини України. Почасти цьому сприяло утворення мережі відповідних організацій, їхні цілеспрямовані дії. «Центром У. Н. Союзу, — пише М. Шаповал, — був Київ, але незабаром в більших і менших містах України утворились його відділи, що стягли в містах всі українські сили докупи. Що ж до сел, то зв'язок з селянством був здійснений через нашу партію соціялістів-революціонерів і нашу селянсько-клясову організацію Селянську Спілку. Поскільки головний тягар гетьманщини впав на трудові маси і особливо на селянство, то селянство в першій лінії вело боротьбу, палахкотіло обуренням і своєю партизанською боротьбою зробило для гетьманського режиму всі вигляди безнадійними. Ясно, що ми організували У. Н. Союз, щоб в слушний час повести й міські українські сили на боротьбу проти режиму. В цім нам допомагав найкраще… сам режим: він своїм знущанням з народу, з української культури пхав до нас навіть уміркованих, революціонізуючи їх проти себе»[697].

Однак Український національний союз дуже повільно змінював обрані позиції, за інерцією відстоював надто помірковану опозиційність, не зважаючись на будь-які рішучі дії проти гетьманату. Певну роль відігравало й те, що П. Скоропадський, шукаючи шляхів зміцнення влади, постійно пропонував різним українським діячам посади в уряді. До цього його спонукали й австро-німецькі кола. З посиленням політичної кризи офіційний Берлін почав просто вимагати від Києва „українізації уряду”, здійснення аграрної реформи і при тому уряд мав „спиратися на Національний союз, який згодом може грати роль національного зібрання”[698]. Тож примиренські настрої, розрахунки на посилення українського компоненту режиму продовжували залишатись у керівних колах українських партій, а відтак і в УНСоюзі.

Отже темпи полівіння організацій, які претендували на роль виразників народної волі, явно, можна стверджувати разюче відставали від поривань мас, доведених до крайньої межі, і не відповідали домінуючим внутріполітичним і зовнішньополітичним тенденціям.