Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
О, «Малиновським дзвонити один раз»! Це воно. Валь-чине прізвище. Малиновська. Точно.
— Дзвони,— шепоче Ява.
— Ти дзвони,— шепочу я, невідомо чого відчуваючи холодок у животі.
— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобі зручніше,— хитрує Ява.
— Ні, вона тобі адресу залишала, ти й дзвони,— не здаюся я.
— Ану тебе,— із злістю шепоче Ява і, рішуче зітхнувши, натискає на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
Ява відскакує від дверей і ховається за мою спину. Дуже мені треба! Я відскакую вбік і хочу випхнути наперед Яву.
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здо-ровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:
— Піймалися! Піймалися нарешті!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під'їзд:
— Так от хто тут хуліганить! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бить свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми враз з вами поговоримо!
І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:
— Хто там?
Ой-ой-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав всі свої сили, одчайдушно рвонувся і... Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить, як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум'янцем щоки. І вона скаже: «Ой!» — а потім: «Ах!» — а потім: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» І все буде так прекрасно...
Аж замість цього...
О люди добрі!
Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.
Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хтозна, чи взагалі побачить.
Я боявся, що він почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвонив, як він просив, і якби не став потім випихати його наперед,— може, нічого й не було б. Проте Ява повівся благородно, він лише мовчав, раз у раз струшуючи з вій сльози.
Я хотів його розрадити, але довго не міг придумати, що сказати. Нарешті я сказав:
— Підловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, і задзвонити б йому у вухо так, щоб він три дні не чув, щоб йому три дні в голові дзвеніло. Щоб знав, як хуліганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зітхнув:
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру «Дніпро».
— О! — радісно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю.— Давай же в кіно підем! Тітка ж нам спеціально гроші на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тоді я сказав:
— Даремно. Аніж висвічувати отаким вухом на людях, краще посидіти півтори години у темряві в кіно. А за цей час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходім!
І я швиденько побіг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро сміливих», героїчний фільм про полярників. У фільмі весь час шаленів буран, мела хурделиця, і герої, обвішані з носа до черевиків льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижані гори, провалювалися і тягли один одного на плечах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кіно, в очах у Яви вже не було тої безнадійної туги і відчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).