Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А що треба, товаришу лейтенант? — запитав боєць.
— Сходити по лижі. Вночі. Може, німці не підібрали.
Пивоваров хвилину мовчав, щось прикидаючи, потім, зітхнувши, відказав:
— Що ж, сходжу. Хай тільки стемніє.
— Ага. Треба, знаєш…
— Ну. Тільки ви… Як ви тут?..
— Як-небудь. Я зачекаю.
Ще не зовсім стемніло, але боєць підвівся, почав збиратися в дорогу. Передусім він стяг з ноги кирзовий чобіт і перемотав онучу. Потім витяг із речмішка два сухарі, засунув їх у кишеню штанів; речмішок переставив ближче до Івановського.
— І це… я автомат візьму — добре?
— Візьми.
— З автоматом, знаєте… Якось більше впевненості.
Лейтенант бачив, Пивоваров не міг стримати радості, взявши до рук таку зброю, про яку мріяв кожен боєць на фронті. Автомати ще тільки надходили у війська, піхота була майже уся озброєна гвинтівками. Івановський сам одержав автомат лише напередодні виходу, коли генерал, роздобрившись, наказав своєму коноводу передати автомат лейтенантові. Зрозуміло, що в їхньому становищі зброя важила багато, на одвічній силі зброї трималися тепер мізерні їхні можливості.
— А гвинтівка хай тут побуде.
Лейтенант не заперечував, і Пивоваров зняв з ременя обидва брезентові підсумки, брязнув обоймами і поклав їх на підлогу біля лавки.
— Гвинтівка хороша: бій по центру. Старшина пристрілював.
Івановський неуважно слухав бійця і думав, що гвинтівки, кількох обойм патронів, протитанкової гранати, двох пляшок КС — напевне, цього досить. Пощастить — він дочекається Пивоварова з лижами, і, може, вони щось придумають. А ні, то буде з чим постояти за себе до кінця.
Боєць перемотав і другу онучу, затяг ремінь і з явним задоволенням закинув за плече автомат. Здається, він уже був готовий вирушити в недалекий, але хто знає, наскільки безпечний свій шлях.
— Котра на вашому там? П'ята вже? Ну, я за годинку справлюся. Тут недалеко…
За годину він справиться, і вони знову будуть разом. У хвилину, коли вони знову розходилися, лейтенант відчув, як загалом непогано йому було з цим безвідмовним, терплячим хлопцем і як, напевно, нелегко буде пережити цю годину самому. Відокремленість значно ослабляла їхні сили. У дію вступала дивна, не цілком узгоджена з математикою логіка, коли два розділені пополам становили менше одиниці кожен, тоді як в іншому випадку дві складені одиниці становили більше двох. Напевно, таке не дуже збігалося із нормальною логікою і було можливо тільки на цій війні. А що це було саме так, лейтенант надто добре пересвідчився на власному досвіді.
Боєць готовий був іти, але чомусь гаявся, мабуть, ще бракувало якоїсь дрібниці в їхньому прощанні. Лейтенант знав, у чому полягала та дрібниця, і сам вагався. Появилася остання можливість поткнутися в те прокляте село і спробувати що-небудь дізнатися про той штаб. Хоча б у загальних рисах, щоб не з порожніми руками з’являтися до генерала і хоча б якоюсь мірою виправдати їхню прикру невдачу з базою. Та він не міг не знати, що найменша необережність Пивоварова могла обернутися потрійною бідою, назавжди поховати їхню і без того дуже незначну можливість виконати свій обов'язок і живими повернутися до своїх.
— То я піду, товаришу лейтенант, — наважився Пивоваров і ступив до порога.
Лейтенант сказав:
— Стривай. Знаєш… Я не наказую, дивися сам. Але… Може, як-небудь… Що там, у селі? Аби якось дізнатися…
Він замовк, а Пивоваров усе ще насторожено чекав, але, не дочекавшись більше жодного слова, сказав просто:
— Гаразд. Я спробую.
У лейтенанта всупереч його волі щось запротестувало, аж наче скрикнуло в прострелених грудях. Що значить — спробую, від спроби користі не багато, тут потрібна неабияка хитрість, наполегливість, витримка, та ще, крім усього, треба ризикувати життям. Але Івановський не міг розтлумачити цього бійцеві, щось перешкоджало йому говорити про трагічні, хоч і звичайні на війні речі, до того ж він ледве змагав у собі кволість і біль. Командир тільки зітхнув:
— Дивись там, обережно…
— Гаразд. Ви не турбуйтеся. Я потихеньку…
— Добре. І недовго…
— Авжеж. Ось тут водичка вам, — боєць зачерпнув у діжці й поставив коло нього бляшанку з водою. — Як пити схочете…
Стомлений важкою розмовою, Івановський заплющив очі. Він чув, як Пивоваров вийшов у передбанник, не відразу, обережно розчинив там двері й тихо притиснув їх ізнадвору. Хвилину ще було чути його кроки, вони швидко віддалялись, і з ними віддалялась якась надія; здавалося, щось для них закінчилось, а нове так і не почалося. Він став чекати, сторожко прислухаючись до кожного шарудіння вітру на покрівлі, кожного віддаленого звуку в селі; від цієї хвилини він жив у тривожному, скупому світі звуків, іноді приглушених кашлем і глухим, набридливим хрипом у грудях.