Квентін Дорвард

— Але не без товариства, — заперечила старша графиня, — це, моя люба кузино, просто неможливо.

— Я б обійшлася без усього, мила тітонько, — промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, — аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.

— Ти говориш, як дурно дитя, а не як дочка мого благородного брата, — заперечила дама. — Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.

— Але, люба тітонько, — відповіла молода графиня, — я чула від своєї няньки, що хоч рейнграф[161] був найкращим рицарем на великому турнірі в Страсбурзі і, як переможець, добився руки моєї шановної прабабки, проте їхній шлюб не був щасливий, бо рейнграф часто сварився з нею, а іноді й бив її.

— Ну то й що? — вигукнула старша графиня в пориві романтичного захоплення рицарством. — Чому переможна рука, що звикла завдавати ударів на полі брані, мусить стримуватися дома? Я б у тисячу разів охотніше погодилася, щоб мене хоч двічі на донь бив чоловік, перед яким інші б тремтіли так само, як і я, ніж бути жінкою боягуза, що но наважується підняти руки ні на свою дружину, ні на ворога.

— А я б побажала вам щастя з таким енергійним чоловіком, мила тітонько, — зауважила Ізабелла, — але не позаздрила б вам, бо коли доречно ламати кістки на турнірах, то зовсім непристойно бачити це в кімнаті благородної дами.

— Але бійка — не такий уже неминучий наслідок одруження з доблесним рицарем, — мовила графиня Амеліна, — хоча паш славний предок, блаженної пам'яті рейнграф Готфрід, кажуть, і справді був трохи грубої вдачі й зловживав рейнвейном. Справжній рицар — ягня в товаристві дам і лев перед воїнами. Ось, наприклад, Тібо до Монтіньї — земля йому пухом! Що за лагідна вдача. Він був дуже ввічливий і ніколи не підняв би руки на даму, більше того, кажуть, нібито вдома цей непереможний воїн дозволяв себе підкорити такому прекрасному ворогові, як жінка. Ну що ж, сам винен. Він був теж одним з учасників турніру в Гафлінгемі й так завзято бився, що коли б не було завгодно небу й твоєму дідову, в нього тепер була б інша пані де Монтіньї, яка лагідніше ставилася б до нього.