Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
Він сказав ці слова і завмер. Глухий, важкий удар струсонув стіни. Затремтіла підлога, жалібно дзенькнули скляні абажури в люстрі, задзвеніло віконне скло.
Малахов закляк на місці, злякано прислухаючись. Це скидалось на чаклунство: не встиг сказати — і вже…
— Що це? — крикнула Ганна.
— Хочеш знати, що це? Це злетів у повітря твій другий дослід, це знову викинуто мільйони, а може, і людей побито! Розумієш ти — людей!
— Бути не може!
— Ще як може! Хто говорив, хто попереджав? Прокурор Малахов! А його не слухали! Тепер маєте!
Охоплений радісним збудженням, він підбіг до телефону і, намагаючись швидше переконатися у своїх здогадах, став набирати добре знайомий номер. Пальці не потрапляли в потрібні дірочки, номер зривався, плутався. Ага, от, нарешті гудить.
— Хімічний завод? Що? Приватна квартира? Пробачте.
Знову швидко, гнаний нетерпінням, набрав номер, і знову невдало: зайнято. Знову взявся Малахов крутити диск, йому треба було пересвідчитись у своїй перемозі.
Ганна сиділа на тахті, дивилася на чоловіка і боялася його. Так, це вже ясно, там десь сталася катастрофа, а він радіє. Стало страшно. Вона не могла примусити себе навіть дивитися в бік збудженого Малахова. Зловила себе на несподіваній думці і ще більше спохмурніла. Подумала про Боровика. Як добре, що він у лікарні. Він, напевне, опинився б в самісінькому пеклі вибуху… Та яке їй діло, чого вона має переживати за нього?
— Хімзавод! Хімзаводі— все ще ніяк не міг додзвонитися Малахов, лютуючи біля телефонного апарата.
Ганна раптом сказала:
— Тихше.
— Хімзавод? — Малахов був надто захоплений, щоб звернути увагу на це звичайне слово. Зараз все життя його зосередилося на одному бажанні — додзвонитися до хімзаводу і пересвідчитися, в усьому пересвідчитися.
— Почекай! Не кричи так! Тихше! — голосніше сказала Ганна.
— Чого чекати? — не розуміючи, подивився на неї Володимир Іванович, і погляд його ясно говорив — нічого на світі в цю мить не може бути важливіше за відповідь з хімічного заводу.
— Одну мить почекай, — наказала Ганна. — Може, це якась галюцинація, але мені здається: хтось стогне…
— Дурниці! Хто там може стогнати? — Малахов знову, вже розпачливо, став крутити блискучий диск. — Хімзавод?
Він нічого не міг почути, крім осоружних гудочків у телефоні. Але Ганна ясно чула тихий, протяжний стогін. Він лунав десь зовсім близько. Невже вибух на заводі міг поранити когось тут, в їхньому будинку?
— Ні, там справді хтось стогне, — сказала Ганна і, вже не дивлячись на Малахова, вийшла з кімнати.
Прокурор не помітив того. Зараз всі його почуття, як у фокусі, сходились на одному бажанні — переконатись у своїй правоті, дізнатись про розміри катастрофи і довести всім, всім…
— Хімзавод? Хімзавод? — майже істерично гукав він, і знову кидав трубку, і знову брався набирати номер.
Двері відчинились, і хтось увійшов до кімнати. Малахов все ще гарячково крутив диска, а йому слід було б глянути в другий бік. Це ввійшла Ганна, підтримуючи Широкова. Старшина міліції стискав руками голову і переживав пекельний біль, бо очі йому закрилися, а все обличчя звела страдницька гримаса. Він намагався стримати тихий стогін і все-таки не міг.
— Зараз, Хомо Іллічу, — заметушилася Ганна. — Зараз зробимо холодну примочку…
— Хімзавод? Хімзавод? — повторював Малахов.
— Та облиш ти, — крикнула Ганна. — Нема чого хімзавод викликати. Не було ніякого вибуху! Це Хома Ілліч Широков упав з шафи.
Малахов став на місці, ніби закам'янілий. Слова Ганни були для нього просто незрозумілими, немовби вимовленими чужою мовою…
— З якої шафи?
— Люстру хотів… — простогнав Широков, — люстру хотів витерти… Я одною ногою на шафу став… на швабру сперся. Шафа похитнулась, а я…
— А ви…
Ганна уявила собі всю цю картину — політ Широкова, глухий удар — і раптом засміялася. Хвилина для сміху була явно недоречна, але стримати себе вона не могла. Поглядаючи то на чоловіка, то на старшину міліції, вона сміялася заливчасто і весело.
— Ганно, я не можу зрозуміти твого абсолютно неприпустимого сміху, — крикнув Малахов.
— Соромно над людиною сміятися, — сумовитим басом прогудів Широков.
— Ох, пробачте, це я не з вас сміюся, — Ганна затамувала сміх.
Вона глянула на Малахова, на телефон і знову ледве стримала сміх. Давно вона вже так не сміялась. Та за старою прикметою, хто весело сміється, неодмінно плакатиме.