Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
— Не більше? — тінь усмішки, все ще не зникала.
— Ні, не більше, — відповіла Зоя, і зразу, щоб закінчити цю розмову, заявила: — А коли навіть я люблю його більше за інших, то це тільки моя справа, більше нікому до того немає діла.
— Це правда, — стримано і вже не посміхаючись, відповіла Ганна.
Гнів, сльози, збентеження Зої зворушили і водночас потішили її. Почуття симпатії до дівчини ставало все сильнішим, але разом з тим Ганна відчувала, як у серці ворухнулася ревність. Ще тільки цього невистачало! Вона ревнує Боровика до цієї дівчини? Після того всього, що сталося між ними?
— Ви давно знаєте Сергія Петровича?
— Я з ним разом інститут кінчала. Ми хороші друзі. А у вас, мабуть, хороших друзів немає, якщо ви в таку дружбу не вірите. — Зоя вже не оборонялася, а атакувала.
— Я про це ще нічого не говорила.
— Нам його зараз на заводі просто до зарізу треба, — Зоя ніби не почула слів Малахової. — Він і спеціаліст хороший, а до того з ним завжди дуже спокійно і певно. Він дуже витриманий.
— Боровик? — здивувалась Ганна. — От не сказала б…
— Він у нас, на заводі, як ніхто, витриманий і спокійний.
— Це ви про Сергія Петровича Боровика говорите? — все ще не вірила власним вухам Ганна.
— Саме про нього. Навіть Марія Іванівна, навіть сама товаришка Басова, і та без нього, як без рук. Сьогодні вона…
— Сьогодні? — вражено спитала Ганна. — Басова на заводі?
— Випустили її. Начальника лабораторії теж. Як же це ви, дружина прокурора, не знали про це?
Так, Ганна про це не знала. Що сталося? Які могутні, непідвладні прокурору Малахову, сили прийшли в рух?
Ганна вже не слухала. Слова Зої проходили десь далеко, ніби за товстою, але прозорою стіною — видно, як рухаються її губи, а нічого почути неможливо.
Хто ж це міг бути? Невже Іван Семенович Зуб? Ні, його сили, його авторитету замало, щоб зробити такий крутий злам у всій справі хімічного заводу. Хто ж це може бути? Обласний прокурор? Обком партії?… Мабуть, у Володимира Івановича Малахова сьогодні дуже сумний, можна сказати, чорний день. І, як не дивно, Ганна нітрохи не співчуває йому, а, навпаки, радіє. Що ж це трапилося з нею? Ще два тижні тому кожна поразка Малахова була і її особистою поразкою. Ох, як багато можуть змінити два коротких тижні.
Але це, мабуть, неввічливо так заглиблюватись у свої думки і не відповідати на слова Зої. Мабуть, треба щось сказати і попрощатися з цією милою дівчиною. Щоб тільки не мовчати, Ганна запитала:
— Ви, мабуть, усі закохані в Басову.
— Так, закохані, — запально відповіла Зоя. — І є за що! Особливо тепер. Сьогодні знаєте, що у нас робиться?
— Можу уявити.
— Ні, не можете уявити. Вона віддала наказ провести другу спробу. Початкова фаза вже йде, завтра почнеться дослід, а післязавтра ранком ця клята пластмаса лежатиме на столі в кабінеті, не я буду Зоя Василенко.
— Мовчіть! — вигукнула Ганна.
Їй стало страшно. Здалося, що цю другу спробу Басової треба тримати у глибокій таємниці, приховати її насамперед від Володимира Івановича Малахова. Чому з'явилася така думка, Ганна не знала. Адже він, Володимир Малахов, людина, про яку завжди думалося, як про зразок принциповості й чесності, раптом став гальмом у справі такої великої ваги. Як це могло трапитися? Чому не може він стати поряд Басової на височенну гору, побачити не тільки вчорашній день, а й на десятки років наперед? Чому?
Ну, а хто ж розуміє Басову, хто стоїть поряд неї? Оця закохана дівчина, Зоя Василенко? Сергій Боровик? Роман Ляшенко? Всі інженери великого заводського колективу? А сама вона, Ганна Малахова? Так, вона теж разом з ними.
— А чого мовчати? — здивувалася Зоя. — Звичайно, на весь світ дзвонити про винахід, доки немає вдалої спроби, не треба. Але якогось секрету тут створювати теж не слід.
— Хто ж дозволив дослід? — все ще вражена, запитувала Ганна.
— А ви ще й досі про дозвіл думаєте? — засміялася Зоя. — Дивно, адже це ваша стаття про творчу сміливість в газеті була. Ми цю статтю як величезну підтримку сприйняли. Про що ви запитуєте? Марія Іванівна Басова дозволила, ніхто інший. Віддала наказ і підписала власноручно. От така у нас Марія Іванівна.
Знову у тиші коридора продзвенів срібний дзвінок.
— Це до вас? — скинулася Зоя.
— Не турбуйтеся, там відчинять.
Стукнули двері, почулися кроки. Ганна зблідла. Вона точно знала: це йде Малахов. Чому сьогодні він прийшов раніше, ніж звичайно? Не до речі тут зараз Зоя Василенко.