Справа прокурора Малахова

— Дивна ти людина, — сказала вона, — чому тобі здається, що всі люди довкола тебе злочинці, що вони намагаються щось приховати, вкрасти, замести сліди, заплутати? Невже ти не можеш уявити, що злочинець серед нас — це виняток, а переважна більшість — чесні, цілком чесні люди?

— Ти говориш якісь прописні істини, і я не знаю, для чого це тобі потрібно, — сердито відповів Малахов. — Звичайно, дев’яносто дев’ять і дев’яносто дев’ять сотих процента радянських громадян — чесні люди. Але ж є якась частка того останнього процента, і саме на неї припадають оті людці з хімічного заводу.

— Щодо процентів — не знаю, може, ти правий, а от щодо інженерів хімічного заводу, то ти помиляєшся напевне. І найкращим доказом їхньої чесноти є саме те, що вони зараз роблять.

— Приховати сліди злочинів — от їхня робота. Для них зараз це найголовніше.

— З твого погляду, може, і так. Ти, напевне, зробив би саме так, якби опинився на місці Басової…

— Я ніколи не можу опинитися в її становищі!

— І це правда. В її становищі ти опинитися не можеш ніколи. А щодо замітання слідів, то мушу визнати: якщо Басова це і робить, то спосіб вона обрала трохи дивний.

— Що це значить?

— Зараз на заводі іде повторне випробування ігнатьєвського винаходу. Повторне.

— Уже?

— Так, уже. Зараз іде підготовка, завтра вранці почнеться самий дослід, післязавтра пластмаса лежатиме у Басової на столі.

— Значить, уже, — прошепотів Малахов.

Ганна мовчала.

— Там не може бути успіху, — прохрипів Малахов. — Навіть сам винахідник, сам Ігнатьєв, від цього досліду відмовився, бо нічого хорошого з того не вийде. Спеціально приходив до прокуратури.

— Боягуз, і більше нічого, — знизала плечима Ганна. — Я думала про нього інакше.

— Він не боягуз, а може, єдиний серед усіх них чесний і по-справжньому далекоглядний інженер. Крім того, він дуже талановитий.

— Це я вже чула.

— Звідки ти знаєш про цю спробу? Це точно?

— Точно. Перешкодити їм ти вже, на щастя, не можеш.

— Так, не можу. Ну, що ж, хай пробують, хай пробують. Їм ще не раз доведеться згадати прокурора Малахова, доведеться згадати мої слова. Хай пробують, хай пробують, чорти б їх пробували….

Він спинився, вражений новою думкою, потім сказав:

— А твоїх слів, твого настрою я зрозуміти не можу. Мені здається, в глибині душі ти рада, що в мене забрали цю справу, рада, я це ясно бачу, рада.

— Якщо хочеш знати правду, — так, рада. Кажу цe тобі одверто.

— Я так і думав, так і знав! Рада! Ти не хочеш подумати про долю людей, які зараз наражаються на смертельну небезпеку, не думаєш про гроші, витрачені даремно, не думаєш про те, що знову може прогриміти страшний, ні з чим незрівнянний вибух…