Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Далі приборкувач перебіжчика займає своє законне місце в черзі, але стоїть похнюпившись і бурмоче вибачення, дякує невідомо кому — цілком очевидно, що ані радістю, ані звитягою тут і не пахне. Іноді я навіть була свідком, як засоромлені поборники черги давали задній хід: «Е-е-е, м-м-м, ні, все гаразд, проходьте вперед».
Правило невидимої хореографії
Ми б собі заощадили незручностей та ворожнечі, якби спромоглися на рішучий прямолінійний опір — просто сказати перебіжчикові: «Перепрошую, але тут черга». Та це не для нас. Типові відповіді більше схожі на те, що психотерапевти називають терміном «пасивна агресія». І якщо психотерапевти прочитають ці рядки, то вони, напевно, порадять відправити усю націю на одні з тих курсів «Дій рішуче!». І вони мають рацію, як не крути, рішучість — точно не наша найсильніша риса. Ми спроможні на вияв агресії — це може бути відверте насильство, девіантна поведінка або ж просто пасивна агресія, яка ні до чого не приведе. Ми спроможні на зовсім протилежне — на аж занадто ввічливу відстороненість і таку ж стоїчно відсторонену покірність. Ми борсаємося поміж цих крайнощів і ніяк не можемо зупинитись на золотій середині, як це личить рішучим, зрілим, соціально адаптованим людям. Та, зрештою, світ би був напрочуд нудним, якби всі поводилися правильно, мудро і рішуче, як цього вчать на курсах соціалізації. Та й мені було б не так весело за всім цим спостерігати.
Як би там не було, та в чергах по-англійськи є свої плюси. За першої ж невизначеності, як-от у прикладі з «двома касирами за одним прилавком», про який я розповідала трохи раніше, ми наводимо лад по-своєму, — тихо і без метушні. От, скажімо, з тими двома касирами — ми, просто відступивши від каси на пару кроків, формуємо одну впорядковану чергу, щоб перший в черзі міг спокійно доступитися до вільного касира.
Якщо ви англієць чи англійка, то, читаючи ці рядки, у вас може виникнути питання: «Ну, так. І що? Це нормально. А як же інакше?». Скидається на те, що ми сприймаємо організованість як належне, власне, ми все це робимо на автоматі, нібито слухаємося невидимого хореографа, що поставив танець і контролює кожен рух, а ми слухаємося і чемно шикуємося в акуратну, чітку чергу. Та в багатьох іноземців, з якими мені доводилось спілкуватись, процес нашої самоорганізації викликав просто небувале здивування. Білл Брайсон, у книжці про Англію, із не меншим захватом пише про звичний сценарій чергоорганізації в Англії. Мені зустрічалися американські туристи, що читали його книжку і не вірили написаному або принаймні думали, що він перебирає міру заради комічного ефекту. Аж поки не приїхали і не побачили все на власні очі. Вони знехотя вірили й моїм розповідям про «невидиму чергу» у пабах, аж поки я силою не затягла їх до найближчого шинка і не показала все, як є, ніяких вигадок.
Правило чесної гри
У нас є ще й невеличкі, більш потаємні щоденні ритуали, пов’язані з чергами. Навіть найспостережливішим іноземцям не завжди вдається їх розгледіти. Одна з моїх «польових» писульок саме стосується черги до кофі-корнера на двірці:
Попереду в черзі стоїть чоловік. Він відійшов на хвильку взяти собі сендвіч із холодильника. Повернувшись, він трохи розгубився і не знає, чи може повернутися на своє місце в черзі. Я даю йому зрозуміти (відступаю на крок), що може. Він стає на своє старе місце, попереду мене, і киває мені ледь помітно у знак вдячності. Все відбувається мовчки, без жодного візуального контакту.
Ось ще один польовий запис з двірця:
Я стою в черзі до інформаційного віконечка. Переді мною двоє чоловіків — не зовсім зрозуміло, хто з них перший (спершу чергу обслуговувало двоє працівників, а тепер лише один). Вони виконують пантоміму: глипають навсібіч, сунуться вперед, постава сувора і оборонна та ін. Кмітливий касир зауважує проблему і питає: «Хто наступний?». Обидвоє чоловіків розгубилися. Той, що ліворуч, робить жест рукою, запрошуючи того, що справа, пройти вперед. А він бурмоче: «О, ні, все гаразд, ви перший». Лівий вагається: «Гм, е-е…». Позаду мене чутно покашлювання «та_рухайтеся_вже_там». Лівий одразу ж каже: «Гаразд, дяк, друже», — і підходить до віконечка. Вигляд у нього спантеличений. Правий терпляче чекає своєї черги. Вигляд у нього самовдоволений і навіть чванькуватий.