Вода, павутина

Не зачекала, поки він сяде і поїсть, встала, зібрала тарілки і склянки.

— Я не беру участі у продажу, і не провокуй мене тим своїм примітивним «га». Достеменно відомо, чому ціни на ці здорові продукти, так, здорові продукти, вищі, ніж ми би хотіли.

— Та припини, ніхто тебе ні в чому не звинувачує, але визнай принаймні, що твоїм однодумцям ідеться про зиск.

— Про здоров’я і, звичайно, про зиск.

— Звичайно, про зиск, а тоді вже про здоров’я. А їй-бо, і про хвороби. Хто здоровий купував би ті ноні, які зберігають в пудлах в приміських гаражах, повних щурів і тарганів, та ще й безсоромно рекламують їх як найбільш продаваний сік на світі. Та від нього би мільйони були нереально здоровими, а відсоток хворих загалом той же.

Вона такого практично ніколи не робила. Поважала їжу, і це було, можливо, вперше, коли повну тарілку вівсяних пластівців, политих медом і посипаних лляним насінням, витрясла у смітник.

— Їх купує той, хто хоче.

— І той, хто може, дорога моя. Це дійсно коштує. А проблемою світу є не здорові, які спокійно за пляшку сумнівного кислого малинового сиропу, «таємничо виробленого на Таїті», дають 50 євро, але їм навіть на гадку не спадає, що Таїті — одна з найбідніших держав світу, де, імовірно, люди помирають від недоїдання. Причому, в місці, де росте таємнича рослина ноні. Проблемою світу є здорові, які вмирають не від масної їжі, а від голоду.

— Відколи ти, відвічний цинік, став завзятим захисником бідних і голодних?

— Я не захисник, але усвідомлюю певні речі.

— Ти, часом, не збираєшся стати борцем за захист Землі?

— Борони, Боже. Земля сама себе захистить.

— Земля сама не захистить себе. Землі, дорогий мій, байдуже, хто на ній буде жити. Наше завдання — зберегти Землю і життя, щоб могти вижити.

Вона спробувала заспокоїтися. Знову взяла ножа і почала різати селеру.

— Невірно, дорога моя, знову невірно. Матінці Землі ми остогиділи, їй це все вже в печінках, і матінка Земля невдовзі зробить все, щоб нас позбутися.

— Але, на жаль, вона неперебірлива, бо якби була перебірливою, спершу би позбулася таких, як ти.

— А чого це?

— Тому що з тими обсягами негативу, які ти поширюєш навколо себе, неможливо жити. Ні ми двоє, ні людство не можемо рухатися вперед.

— Боже, як мені тебе шкода. Невже ти справді думаєш, що я такий важливий? Щиро, щиро мені тебе шкода, прийми мої співчуття, кохана.

Припинила різати стебло селери. Підняла руку на сантиметрів десять, почала вертіти нею в суглобі і спинилася в момент, коли на сталі ножа відбилося світло. Вона випрямилася, поглянула йому просто у вічі, а він — на її непорушні повіки, по яких було видно, що вона чудово себе контролює. І рухи, і голос.