Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Коли двері зачиняються, дивлюся ще раз на дзвінок і бачу, що, окрім імені Анни, там є ще одне. Спускаюся вниз і думаю про те, чому в Анни хтось живе. Мабуть, у неї не все добре. А може, вона залишилася сама і їй сумно. Підходжу до сусідньої панельки й очима шукаю четвертий поверх. У мене таке відчуття, що це саме та квартира, де вікна закрито жалюзі. На вулиці ще світло, пів на четверту дня. Від сусіднього дому мені махає бігунка в чорному костюмі, хвостик на її потилиці гойдається. Вона біжить із району в ліс. Я знову дивлюся на закриті вікна, підходжу до дзвінків, готова до всього. Звісно, я від початку передбачала, що когось із мого списку може й не бути серед живих. Згадую імена останніх мешканців із початку дев’яностих і продивляюся знизу вгору підписи біля дзвінків. Раптом мені перехоплює подих. ФРАНТІШЕК ТУШЛ. Тільки на дзвінок ніхто не відповідає. Тримаю ще хвильку палець на дзвінкові, а потім дивлюся догори з тротуару навпроти. Жалюзі навіть не поворухнулися.
Повертаюся з поїздки ні з чим, тож принаймні зупиняюся біля гіпермаркету на околиці Будєйовіце, щоб скупитися. Тато здивовано зустрічає мене й запитує, чи нам із Анною не було про що поговорити.
— Я приготую тобі вечерю, — гукаю йому з кухні.
Тато хоче, щоб я йому все розказала.
— Але сьогодні без алкоголю, тату. Ні пива, ні сливовиці.
— Знаю, ми в понеділок трохи перебрали, — кається він.
Розповідаю про невдалу поїздку, але й про радість від усіх цих слідів.
— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…
— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.
— Це нічого не означає.
— Облиш, тату…
— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.
— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.
П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.
— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.
— Я подивлюся. Із радістю.
— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.
— Тату? У Гонзи немає дітей?
Він знизує плечима й мовчить.
— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?
Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.
— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?
— Минуло чотирнадцять років…
— Ви ж не сварилися на похороні?
— Ні, — покрутив він головою непевно.
— Він же щось говорив? Де живе, що робить…
Якийсь час тато думає. Я сподіваюся, що справді згадує. Помітно, що він зосереджений.
— Я ніколи не говорив, що Гонза недобрий. Після похорону він казав, що працює в одній фірмі, будує будинки «під ключ». Десь у Шумперку.
— Але ж ти про це ніколи не писав у листах, тату!
Відчуваю, що більше не витягну з нього жодного слова. Але радію, що кожен крок веде вперед. Коли тато зникає в спальні, я вмикаю ноутбук і намагаюся вписати в пошуковик ключові слова. Поруч лежить мій аркушик із логотипом авіаліній, списаний іменами, папірець уже злегка прим’ятий. «Останні тижні я, власне, не шукаю нічого більше», — кажу собі. — «Лише ключові слова й імена зі свого життя».
Номер 11
1989
Ми всі зустрілися вранці в залі вокзалу в Будєйовіце, ззовні — холодно, із ротів у нас ішла пара, і ми тупцювали перед таблицею з розкладом відправлення потягів. Хозе, Зденєк, Шваб, я з Петром, Анна й ще трійко хлопців, у всіх у торбах дзеленчали пляшки пива, майже в усіх була з дому підсмажена відбивна між двома шматками хліба. Я закидала голову перед брудними, викладеними кахлями стінами тунелю, що вів до платформ, іще ніколи не шукала я станцію призначення Відень — вокзал Франца-Йосипа. Відправлення із платформи номер чотири. Дорога безкоштовна й без військових прикордонної служби, які ще донедавна заходили в потяг десь перед Новими Градами, контролювали паспорти й допитувалися, куди хто їде, до кого й чому.
Все вельми швидко зорганізувала Анна. Ми сиділи дещо знервовані в купе, хлопці відкрили пляшки пива, потяг наближався до державного кордону, і я раптом усвідомила радість, що більше як за рік ми знову зібралися разом. Але все швидко закінчилося, я вже знала, що нічого не буде, як раніше. Від нашого села залишилася тільки половина. Невдовзі розпочнуть заповнювати греблю й усе, що було, остаточно зникне під товщею води. Батьки жили вже в панельці в місті, а я зареклася, що в село, де прожила понад двадцять років, більше ніколи не повернуся. Піднесення змішалося зі смутком. Я відчувала приплив радості, коли згадувала, що президент Гусак, якому кілька років тому набирала на машинці листа, щоб не зносили наших хат, уже кілька днів, як пішов у відставку. Комуністична партія втратила владу, заговорили про нові, вільні вибори. Усі носили на лацканах трикольорові значки, а мене знову охопили страх і смуток. Я сперлася на плече Петра, невиспана після ночі на факультеті, де ми організовували студентський страйк. З іншого боку на мене тисла Анна. Мені здалося, що в її очах я читала те ж саме. Наші очі на хвильку зустрілися. Це були ми, старі подружки, але потяг віз нас уперше за залізну завісу. На якийсь час усі думки й почуття розбурхалися, але потім піднесення спало, і на денці душі осів сумнів. Хлопці голосно цокнулися пляшками й зашуміли — ми були в Австрії. І що тепер? Тут не було Гонзи, бракувало дядька Венци, я згадала про Оліну. Шваб сидів біля вікна, зиркав назовні й раптом зробився дивно мовчазним.