Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
До селища поверталися, коли сонце вже потонуло в золотавому морі. Швидко сутеніло. На селищній вулиці засвітилися ліхтарі. Тут панувало незвичайне пожвавлення. Я пригадав, що сьогодні субота, і в клубі мав відбутися концерт. Приїхали з міста артисти, а для степовиків це свято.
Співробітники внесли знайдені речі до моєї кімнати, поставили усе на столі, а самі подалися на концерт. Мене теж кликали, та я відмовився, бо стомився за день та й хотілося побути на самоті, поміркувати над нашими знахідками.
Я умився, випив склянку міцного холодного чаю і, зручно вмостившись у кріслі біля столу, увімкнув настільну лампу. Мені кортіло ще раз оглянути скарби Синьої могили.
Почав я з горщика. Зроблений він був зі смаком, мав орнамент. Певно, зліпив його досвідчений майстер. Цікавий був і глиняний бичок, обпалений для міцності на вогні. На лобатій голові бичка стирчали коротенькі товсті ріжки, та ще добре збереглися вуглинки-очі.
Цього бичка досить довгий час носили, певно, у торбинці, бо надто вже він був зашмарований. Мені подумалося, що це міг бути талісман мисливця, оскільки тур найдужча степова тварина. Чому ж тоді цей талісман поклали в могилу молодої жінки, не могла ж вона бути прославленим мисливцем? Надійшла черга до крем’яного різця. Він був зовсім чорний і гладенький, як скло. Видно, багато попрацювали цим інструментом, коли так відполірували його. А як стерлося вістря! Мені чомусь уявлялися дужі руки небіжчиці, з отими довгими пальцями. Напевно, вони працювали цим інструментом. Але що робила жінка? Так крем’яний різець міг затупитися від твердого матеріалу, скажімо, від каменю, або ж пісковика. Так, саме пісковика! Але ж поблизу немає жодного камінчика! Тоді, де ж її господа була? Цікаво…
Наприкінці я взяв найзагадковішу річ — золотого дзвоника. Розглядав довго й уважно. Талановитий майстер зробив його. Навіть орнамент вирізав якийсь незвичайний — геометричний. Але де він жив, у якій країні? Цього я не міг сказати: витвором якої людської культури був дзвоник — я не знав. Звичайно, я не втримався і, піднісши його над головою, струсонув. Кімнату вмить сповнили напрочуд мелодійні звуки. Подумалось мені: якби змогла отак заговорити оця річ, дивовижну історію розповіла б вона людям двадцятого сторіччя про далекі часи. Але речі, як відомо, не говорять…
І я знову сховав знахідки в ящик. За вікном на той час усе стихло: певно, розпочався концерт. Я витяг з кишені свого годинника — стрілки показували чверть на десяту. Можна вже й спати вкладатися після такого важкого дня. Я щільно зачинив двері й кватирку, бо надто боявся комарів — більше ніж гадюк, хутенько розібрався й погасив лампу. Спав я тієї ночі неспокійно: уві сні все дзвенів-співав, як весняна пташка, отой золотий дзвоник
На другий день, після закінчення розкопок Синьої могили, мої колеги повернулися до інституту, а я ще жив кілька днів у селищі. Мені треба було розрахуватися за готель, за харчі, оформити документи.
За два дні і я залишив привітне селище.
Як завжди, в інститут я прийшов за п’ять хвилин до дев’ятої. У себе в кімнаті взяв щоденника, схеми й фотографії про розкопки Синьої могили, що їх уже встигли зробити мої колеги, і поспішив до директора інституту.
Василь Петрович, вже немолодий чоловік з розкішною шевелюрою, був відомим археологом, спеціалістом у галузі античної культури Причорномор’я і культури скитів. Зустрів він мене сердечно, потис руку і показав на крісло біля свого великого стола з безліччю різних речей античного часу. Щиро кажучи, це був не стіл, а справжня музейна вітрина, між експонатами якої лишалася невелика площа, де директор міг тільки покласти руки.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, яку я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав: