Убити пересмішника

— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.

Містер Юел розгублено подивився на суддю.

— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!

Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п’ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.

Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.

— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?

Джем повернув до нас голову.

— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.

— Так я тебе й послухала!

Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:

— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.

Ці слова я сприйняла як смертельну образу.

— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!

— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев’яти немає.

Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.

Джем похитав головою.

— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.

Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.

Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.

Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.

— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.