Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
— Але не думайте, що я боюся смерті, — провадив Плюмітас. — Я ні в чому не каюся і йду своєю дорогою. Мені є з чого радіти і є чим пишатися, як і вам, коли ви читаєте в газетах, що дуже гарно виступили на кориді і дістали в нагороду вухо бика. Бо ж по всій Іспанії говорять тепер про Плюмітаса, а газети друкують безліч небилиць про мої злочинства, і чув я навіть, ніби про мене збираються показувати виставу в театрі; у самому Мадриді, у тому палаці, куди сходяться на свої балачки депутати, згадують мене майже щотижня. Та й як мені не пишатися, коли за мною ганяється ціле військо, коли я, сам як палець, морочу голову тисячам озброєних йолопів, що отримують платню від держави. Якось у неділю заїжджаю я в одне село. У церкві саме правили службу, а на майдані сиділо кілька сліпців, що співали й грали на гітарі. Перед ними юрмилися люди, витріщаючись на якусь картину — співці носили її з собою. Спиняю я коня й бачу, що на картині зображений хвацький молодець у крислатому капелюсі, з бурцями, вбраний як на весілля, верхи на баскому огирі, з мушкетом через сідельну луку і пишнотілою молодичкою на крупі. Уявіть собі мій подив, коли я довідався, що отой красень не хто інший, як сам Плюмітас... Знати про таке приємно. Хоч я й никаю світом обшарпаний і голодний, мов Адам, але люди, бачте, уявляють мене зовсім іншим. Я купив у сліпих папірець із словами їхньої пісні і завжди ношу його при собі. Там переказано життя Плюмітаса, з безліччю небилиць, але віршами. Дуже гарно написано. Коли я відпочиваю в лісі, то читаю ті вірші, щоб вивчити їх напам’ять. Мабуть, ту пісню склав якийсь дуже вчений сеньйор.
Грізний Плюмітас розповідав про свою славу з дитячою гордістю. Куди й подівся той мовчазний, небалакучий чоловік, який, здавалося, хотів, щоб у ньому бачили не славетного розбійника, а бідного мандрівця, змученого голодом. Він розпалився на думку, що ім’я його гримить по всій країні, що про його подвиги ходять легенди.
— Хто знав би мене, — провадив він, — якби я досі жив у своєму селі?.. Я часто про це думаю. Нам, злидарям, лишається одне з двох: або надриватися, працюючи на інших, або обрати єдиний шлях, що веде до слави й багатства — убивати. Убивати биків я не міг навчитися. Моє село лежить у горах, і бойових биків там не розводять. Та й важкуватий я, і не дуже спритний... Тому я став убивати людей. Для бідняка це єдина можливість пробити собі дорогу і змусити шанувати себе.
Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.
— Освіти — ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.
На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.
— Знову ти за своє, друзяко, — мовив Потахе. — Дай-но виговоритися Плюмітасу — він діло каже.
Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.
— Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього... Справедливості — ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають — сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й інші вовки тебе шануватимуть, а худоба дозволятиме себе їсти, ще й дякуватиме тобі за це. А як побачать, що ти слабосилий і боягуз, то навіть вівці мочитимуться на тебе.
Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.
— Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.
— Я давно зрозумів людей, — провадив бандит. — Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.
Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:
— Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-пебудь чули про такого собі ПісарроПісарро Франсіско (бл. 1471—1541) — іспанський конкістадор. У 1531—1535 рр. очолювані Пісарро війська завоювали державу інків у Південній Америці., сеньйо Хуане?