Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Донья Соль слухала, бліда як смерть, міцно стиснувши від жаху вуста. Але очі дами мерехтіли химерним блиском, що видавав її потаємні думки.
Гальярдо скривився; ці кровожерливі спогади справили на нього гнітюче враження.
— Кожен робить своє діло, сеньйо Хуане, — мовив Плюмітас, наче вгадавши думки тореро. — Ми обидва живемо з убивства: ви вбиваєте биків, а я — людей. Правда, ви багатий, вам дістається і слава, і вродливі жінка, а я частенько здихаю з голоду і, як загавлюся, то подірявлять мене кулями, мов те сито, та й покинуть десь посеред поля на з’їжу крукам. Але своє діло я знаю не гірше за вас, сеньйо Хуане! Ви знаєте, куди треба вгородити шпагу бикові, щоб він упав як підкошений. А я знаю, куди всадити кулю християнинові, щоб він або відразу випустив дух, або ще трохи помучився а чи навіть протягнув кілька тижнів, згадуючи Плюмітаса, що не зичить людям зла, але й не дасть пощади нікому, хто посміє його зачепити.
Доньї Соль знову закортіло довідатись, скількох чоловік спровадив він на той світ.
— А мерців на вашій совісті багато? Скількох усе ж таки ви вбили?
— Я видамся вам душогубом, сеньйоро маркіза, але якщо ви так хочете знати!.. Навряд чи я всіх пригадаю, декотрі, мабуть, цілком випали з пам’ять.. Мо’, чоловік тридцять, а мо’, й тридцять п’ять, точно вам не скажу. Хто їх рахуватиме — при такому житті, як у мене?.. Але я просто нещасний, сеньйоро маркіза, така моя лиха доля, Винні ті, хто мене скривдив. А вбивати — те саме, що зривати черешні. Зірвеш одну, а там дивись і десяток. Хочеш вижити — убивай, а пожалієш — уб’ють тебе.
Запала довга мовчанка. Дама не могла відірвати погляду від рук бандита — коротких, товстих, з понівеченими нігтями. Але Плюмітас і не дивився на «сеньйору маркізу». Він зосередив усю свою увагу на матадорові; хотів подякувати Гальярдо за те, що той прийняв і нагодував його, а також розвіяти гнітюче враження від своїх розповідей.
— Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане, — сказав він. — Ще коли побачив вас на арені вперше, то подумав: «Це хлопець відважний». У вас багато шанувальників, але іншого такого, як я, мабуть, нема. Адже щоб вас побачити, мені не раз доводилось перевдягатися й іти в місто, ризикуючи шкурою. Ну як, на вашу думку, справжній я любитель?
Гальярдо всміхнувся і ствердно кивнув головою; така відданість явно лестила його професійному самолюбству.
— Окрім того, — провадив розбійник, — ніхто не може мені закинути, що я коли взяв у Рінконаді хоча б шматок хліба. Скільки разів блукав я десь поблизу голодний, без мідяка в кишені, але до сьогодні мені й на думку не спадало завітати на цю ферму. «Сеньйо Хуан для мене людина свята, — завжди казав я собі. — Він заробляє гроші, як і я, — важачи життям. Це мій товариш по нещастю...» Звичайно, ви, сеньйо Хуане, велика людина, а я нікчемний бідняк, так не станете ви заперечувати, що ми з вами рівня, бо й ви, і я постійно дивимося смерті в очі. Зараз ми сидимо ось тут і спокійно снідаємо, але рано чи пізно настане день, коли богові обридне нам помагати, і він одвернеться од пас, і тоді мене знайдуть десь при. дорозі убитого, мов скаженого пса, а вас із усіма вашими грішми винесуть з арени ногами вперед, і нехай навіть цілий місяць газети писатимуть про вашу загибель, навряд чи на тому світі вам стане від цього хоч трохи легше.
— Це правда... правда, — мовив Гальярдо і раптом зблід.
На обличчі матадора з’явився вираз забобонного страху, який опановував його перед коридою. І справді, доля його схожа на долю оцього грізного волоцюги, що рано чи пізно неминуче загине в нерівній боротьбі.