В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Як справи, Травень?
Мене подивувало, що підполковник в обхід інструкції відкрито назвав в ефірі моє прізвище.
— Нормально, товаришу підполковник.
— Слухай, Травень… До речі, все хочу запитати, що в тебе за дивне прізвище — Тра-авень? Не чув такого слова.
— Май, товаришу підполковник.
— Що?
— По-руському це перекладається, як май, товаришу підполковник!
— А-а… То ти, виходить, Ярослав Май?
— Ні, виходить, Ярослав Травень, товаришу підполковник.
— Слухай, а для чого це ви, хохли, видумуєте якісь там… травні? Є ж руське слово май, всім добре відоме.
Я мовчу, уникаючи небезпечної теми для дискусії, бо ще пришиють пропаганду націоналізму.
— Впертий ви народ, хохли, — розмірковує вголос підполковник, — маєте вєлікій і могучій, а видумуєте якісь свої хохлацькі слова. У нас одна спільність — совєтський народ, а йому досить одного, руського язика, а не ваших нарєчій!
Мовчу.
— Ну, ладно, ладно, — вже миролюбивіше підполковник. — Не буду чіпати міжнаціональних відносин, бо в нас, в армії, і своїх клопотів предосить. Як ти там, Травень, тоїсть Май, кота Терешка не обіжаєш?
— Ні, товаришу підполковник.
— Дивись, сержанте. Одинадцятий мені якось доповідав, що твій Терешко навчився «гасити» замість тебе «операторів», — і після паузи:
— Листи одержуєш? Як там вдома справи? Батьки тебе вже, мабуть, виглядають?
— Так точно! Мама прохає вас, товаришу підполковник, звільнити мене в запас одним з перших.
— Ну, якщо мати просить, так і бути, — сміється підполковник. — Відпущу тебе одним з перших, службою твоєю я задоволений, сержант Тра-авень. А взагалі, ваше хохлацьке слівце Травень навіть симпатичне. Будь здоров, Травень, він же Май!
І щось мелодійне насвистуючи, підполковник Вашинов зник із зв’язку. Чого він виходив на мене? Та ще не по уставу. А-а… Займався політвихованням, індивідуальною бесідою з підлеглими — до цього він постійно закликає підлеглих офіцерів. Виходить, оце щойно проявив до мене не казенний підхід. Гм… І на тім спасибі.
На пультовому годиннику — три двадцять п’ять. Пора оглядати місцевість. Піднявшись у кулеметну башту, відкриваю заслінку металевої штори, припадаю до приціла. По той бік відкрився зовсім не армійський, видимий через приціл кулемета світ, а ніби казковий, нереальний. Після великого снігу дерева стоять у врочистому білому вбранні. Було так тихо, що все наче завмерло. Після півмороку підземелля білизна снігу мене осліпила і на якусь мить я відчув себе підземним кротом, який випадково забрів у царство світла. Коли очі трохи звикли до білизни, почав повертати рукоятку башти, по колу оглядаючи периметр. В одному місці з’явилася темна пляма. Підсилюю різкість приладу. О, лось! Великий і кошлатий. Він з подивом слідкує за рухом башти. Насторога сохатого мене розвеселила. Особливо його борода віхтиком, вона кумедно тремтіла при найменших звуках, що неслися з башти. У мені проснувся хлоп’ячий азарт. Я взяв мікрофон гучного зв’язку і заходився старанно копіювати виття вовків. Над об’єктом, встократ підсилене мікрофоном, рознеслося пречудове звірине виття. Такого звукового ефекту навіть я не чекав. Лося пересмикнуло, наче по ньому пропустили електричний струм, і він миттєво кинувся світ за очі. Мені здається, то був його найпрудкіший біг — сохатий міг собою гордитися.
Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості — чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І — не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення — діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому — за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався «землицею стати». В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував: