В сузір’ї Дракона

Пультовий годинник показував чотири сорок п’ять ранку. Двадцять хвилин тому на зв’язок повинен був вийти командир чергових сил, але рація чогось мовчала. Я на всякий випадок приготувався до чергової доповіді, як несподівано з кімнати відпочинку почувся крик.

За два стрибки я опинився в дверях спальні. Увімкнув тумблер освітлення. Згорбившись, Віталій сидів на нарах і плечі його тремтіли — таким я електрика ще не бачив ніколи.

— Все нормально, командире, — повільно, наче приходячи в себе, заспокоює мене електрик. — Просто приснилося… Ніби наш Карпом завалило землею. Я навіть відчув, як здавило мені груди. Я так злякався, що закричав. І проснувся… Ху-ух!.. Як мій дід у таких випадках казав: куди день, туди й сон!..

— О, твій дід — мудрий, — кажу, а сам думаю інше.

Навіть про свої сни за час чергування під землею ми зобов’язані доповідати командуванню — по них потім дивізійні спеціалісти у білих халатах судитимуть, як у нас із нервами-психікою? Чи можна нас і далі запирати під землею на сім діб? Сон мого друга і єдиного підлеглого мене хоч і потривожив, але — не подивував. Самому іноді сниться подібне — все ж таки сім днів у підземеллі тиснуть на психіку. Якось мені теж було приснився сон (ні Віталію, ні будь-кому з товаришів, не кажучи вже про офіцерів, я про своє марення не обмовився й словом — аби не відправили до психіатра на обстеження), буцімто про нас на поверхні забули. А заодно й код, що відкриває люк. І ми виявились живцем похованими під бронею та бетонними плитами. Досі пам’ятаю, як ми з Віталієм, розбиваючи в кров фаланги пальців, гатили кулаками в багатотонну броню люка… Жахливий сон, хоч би не став коли віщим, адже той, хто вартує для когось біду, сам може у неї потрапити. В принципі, не виключено, що колись ця броньова махина може зачинитися над нами навічно — якщо там, на поверхні, станеться щось нерядове. Тоді про нас навіть не згадають. Чи махнуть рукою: ліс рубають, мовляв, тріски летять… А втім, це я просто перебільшую — нерви від багатоденного сидіння на пульті в підземеллі, задраєному як на підводному човні, та ще в режимі бойового чергування, буває що не витримують. (На підводних атомних човнах тієї держави, якій ми служили — про це я дізнаюся через роки — було навіть заборонено в надзвичайних ситуаціях — навіть гинучи на дні! — посилати сигнал SOS. Так і в нас у підземному бункері. Але ми тоді були молодими і свято вірили, що батьківщину — навіть таку! — треба захищати).