В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Скажи, хоч як її звати? — киваю на фотокартку.
— Повернуся з чергування, неодмінно запитаю. А поки я лише встиг з нею познайомитись.
— Гляди, — застерігаю електрика, — не ревнуй, коли під час чергування від нудьги дивитимуся на твою обраницю.
— Дивись! — посміхається Віталій. — Фоток у мене багато!
Стрілки пультового годинника показали п’ятнадцять нуль-нуль. Це час моєї зміни. Як і годиться, ми будемо нести бойове чергування почергово, по шість годин, незалежно від часу доби. Ніч чи день — нам під землею все одно.
Я зручніше, як дозволяє незручний стілець, влаштовуюсь за пультом і розслаблююсь. Датчики — в режимі охорони, все в порядку. Віталієва дівчина мені щиро посміхається, все, як кажуть, о’кей! Хоча зітхнулося мені чомусь сумно. Відчуття самотності, ніби ти знаходишся на необжитому острові чи в якомусь підводному батискафі, не залишатиме мене до прибуття нової зміни.
Так почалося ще одне бойове чергування в моєму дев’ятнадцятирічному житті. Як і попередні, воно закінчилося без пригод. (Яке то неймовірне везіння, удача і щастя, і багато чого подібного, коли бойове чергування минає без приключок!). Правда, кілька разів спрацьовували датчики охоронної системи і я піднімався в кулеметну башту, але, судячи по всьому, то були витівки стихії, що все ще не вгамовувалась.
Та ось пультовий годинник показав двадцять сорок п’ять — пора будити Петруню. Я підморгую дівчині на фотографії: не сумуй, мовляв, зараз твій прийде, натискую кнопку і чую, як у кімнаті відпочинку — мікрофон увімкнутий — швидко зодягається напарник. Ще хвилина і, на ходу затягуючи ремінь, він з’являється в пультовій — свіжий, бадьорий, ніби й не спав на твердих солдатських нарах. Як завжди, усміхнений.
— Готовий прийняти чергування, командире!
Доповідаю Одинадцятому про здачу — прийом пульта. Тепер я вільний аж на цілих шість годин. Якщо, звичайно, нічого не трапиться. Вільний, якщо так можна сказати про людину, заперту в підземеллі.
— Бажаю спокійного чергування, Віталію. І твоїй дівчині теж.
Щось намугикуючи, йду відпочивати. Терешко аж підстрибує — в нашій зміні він чомусь любить спати тільки зі мною. Можливо, тому, що саме я колись його порятував, підібравши у снігу край стежки напівзамерзлого, завбільшки з дитячий кулачок, як повертався із звільнення. Оскільки солдату не дозволено носити в казарму кошенят за пазухою, був за це покараний черговим по частині. Але Терешко вцілів і виріс у досить пристойного кота. Ось тільки світу білого він звідтоді не бачить — жаль. До самої своєї смерті мій підопічний приречений жити в підземеллі. Але нічого не вдієш, бойова служба в кота. Хоча завдяки цьому Терентій Терентійович має теплий дім, хай навіть і під землею, вірних друзів і гарантовану солдатську їжу — що ще треба безрідному й безхатньому котові?
— Терентію Терентійовичу, пора на бокову! Заслужили.
З насолодою падаю на нари. Терешко, не втрачаючи часу, влаштовується поруч. Його тихе задоволене муркотіння навіює мені спогади про дім. Навіть не віриться, що десь там, за стелею моєї нори, на поверхні, у білому світі, за метелицями, за хурделицями, далеко-далеко звідси у рідному місті на берегах Дніпра, в якому я стільки перекупався, переловив риби, яким стільки поплавав, скільки попоходив його берегами, косами й островами, мене чекають рідні, друзі. Швидше б дембіль! Хоча… Чому швидше, коли я вже демобілізований і, повернувшись до рідного міста, йду знайомою вулицею. Рання весна, на березі Мандриківської затоки, понад якою витягнувся наш житловий масив, вже цвітуть верби, зеленіє молода травиця. Господи, тільки перевдягнуся, так зразу ж — на рибалку! Здається, вічність не тримав у руках вудочки. Ось вже й наш будинок. У вікні бачу маму і тата — вони махають мені руками. Мама, як завжди, коли радіє, плаче. Біжу в під’їзд, вскакую в ліфт, підганяю його подумки: швидше, швидше!.. Ось і наш поверх, наша квартира. Натискую кнопку дзвінка — раз-вдруге… Чому він якось не так дзвенить? Вдома дзвінок мелодійний, а цей чомусь різкий, сердитий і якийсь ніби аж казенний. Наче не дзвінок, а — сирена.
Схоплююсь від сирени, яка повідомляла, що мені час заступати на чергування — невже так швидко промайнули шість годин мого відпочинку?
Три години ночі. Спати хочеться неймовірно, але виручає зумер Одинадцятого. Ясно. За інструкцією час оглядати місцевість. Встаю, проганяю рештки сну. Крутими східцями піднімаюсь у кулеметну башту. Вчинивши металеву заслінку, вмикаю прилад нічного бачення. Ніби в чорно-білому кіно при уповільненій зйомці випливають обриси об’єкта по периметру. Ось і білий квадрат у центрі. А в центрі самого квадрата припорошена снігом видніється броня люка, під якою й ховається вона, голубка… Цікаво, біля неї й обслуга ховається у підземеллі, чи ми з Петрунею лише удвох? Навколо периметра мирно стоять дерева, як у першому-ліпшому міському скверику — не вистачає лише статуї спортсмена, піонера з горном чи колгоспниці із снопом пшениці. Все обнесено двометрової висоти загородженнями. В міжрядді загороджень рівним незайманим шаром лежить сніг. За останнім рядом колючки бачу ледь видимі горбики польових мін. То система «кактус». Якщо ворог якимось дивом подолає — не порушивши сигналізацію загороджень під електрострумом, що взагалі — фантастика! — то за останнім рядом його чекають міни, за мінами ще дещо (не можу розголошувати — державна таємниця!). Не пройти тут нікому. Навіть якщо просто доторкнутися до дротів охоронних систем зовнішніх рядів, у пультовій датчик на табло миттєво висвітлить місце доторку на периметрі.