В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Спокійно, сержанте, спокійно, — бурмочу сам до себе. — Здається, остання цифра не «один» а — «одинадцять».
Повторюючи, наче молитву, цифри, знову набираю код, чується клацання, дверці сейфа нарешті відчиняються.
І тільки тут я збагнув, що поруч немає електрика.
— Віталію, оголосили норматив «земля»! — кричу щодуху. — Норматив «земля»! Ти мене чуєш?
У відповідь — тиша.
Мчу на кухню. Петруня стоїть з віником у руках наче статуя. Я схопив електрика за плечі і відчув під гімнастеркою холодне й ніби неживе тіло.
— Віталію, отямся, норматив «земля»! Солдат ти врешті! Чи хто? Генералом хочеш стати? Старайся! Негайно приступай до виконання нормативу «земля».
— Єсть, — нарешті видавив з себе електрик.
За цим нормативом, після відкриття сейфу зі зброєю, другим пунктом іде хімзахист. За кілька хвилин ми натягуємо на себе ґумові плащі з панчохами.
— Протигаз — за спину!
Віталій хапає автомат Калашникова, цинкові коробки з патронами, я суну за пояс пістолет Макарова. Гранати Петруня складає в сумку з-під протигаза.
Уважно оглядаю сейф. Ніби все, нічого не забули.
Повільно сповзаємо східцями, хімзахист сковує наші рухи. Діставшись патерни, кидаємо цинкові коробки з патронами на підлогу — чується гуркіт металу.
— Віталію, ми забули ензе!
Дві наші фігурки в захисті, напевне, збоку нагадують якихось доісторичних ящерів. Діставшись комірчини, витягуємо еталони з НЗ. Потім хапаю каністру з питною водою. Продукти і воду складаємо біля боєприпасів.
Тим часом Віталій з гулом зачиняє масивні двері патерни. Все. Норматив «земля» наш караул виконав. Тільки в поспіху ми забули про Терешка. Бідний кіт, не тямлячи, що трапилося, жалібно та злякано нявчить по той бік, шкрябає кігтями сталь дверей. Не змовляючись, ми повертаємо штурвал у зворотнє положення, трохи прочиняємо двері, впускаємо кота і знову їх герметичне зачиняємо. Терешко тінню прошмигнув у патерну, причаївся в кутку, наче розуміючи, що нам зараз не до нього. Могильна сирість штольні відчувається навіть через проґумовані костюми. Чи то, може, нас трясе нервовий озноб? Тьмяне світло надає нашому сховку моторошний вигляд бетонного склепа. Двоє броньованих дверей і шматок прямокутного відсіку на дванадцять метрів нагадують швидше мишоловку, аніж сховок. На випадок чого, могила для нас навіть не потрібна, вона вже є — на віки вічні, як єгипетська піраміда.
— Оце і є найбільше д-досягнення людського розуму? — у простір говорить Петруня.
— Знайшов час для філософствування. Виходжу на зв’язок і доповідаю Одинадцятому про виконання нормативу «земля».
— Доповідь прийняв, — скоромовкою відповідає прапорщик і зникає із зв’язку — мабуть, йому зараз не до нас. А кому ж тоді до нас?
— Командире… — у Петруні білі-білі губи, я до того ніколи не бачив у людей таких білих губів. — Невже це… кінець?
— Годі, старий, — нарочито бадьоро відповідаю. — Як говорив колись один старшина: живі будемо — не помремо!
— Ми й не помремо, ми — подохнемо! — зненацька істерично кричить Віталій. — Ми нікому не потрібні. Як ті солдати, котрі полягли тут у сорок другому!
— Щодо нас, то… Наша загибель — буде невеликою втратою для людства. Гірше, що до нас летять ракети противника, а ти… Не виключено, що у відповідь за океан полетять наші. А коли загроза нависне над усім людством — що значимо ми, якісь дві пилинки в підземеллі?
Повільно зникають у вічності хвилини чекання. Летять чужі балістичні ракети до наших кордонів чи ні? Рація мовчить, мабуть, нічого втішного там, нагорі, немає?
Дивлюсь на годинник: з часу оголошення бойової тривоги минуло п’ятнадцять хвилин. Мені вони здаються вічністю. І сам я собі здаюся заледве чи не древнім греком, що невідь для чого опинився в бункері XX століття. Поки що все ніби тихо, але що там твориться в світі білому? У штабі нашого полку чи дивізії? Ми тільки варта, а як тим, хто в лічені хвилини повинен вирішити страшне питання: запускати наші ракети з ядерними боєголовками чи ні… Як запустиш — світова війна. Третя. Страшніша за попередні дві. Може, й остання в історії людства. А не запустиш — нас накриють. Ядерну зброю, крім нас, мають ще США, Великобританія, Франція і Китай. Особливо США. А може, все ще владнається, отямляться і чужі, і наші — мало чого не траплялося за минулі роки, але ж ми уціліли. Якось, розповідали нам на політнавчаннях, чужа ракета вийшла з-під контролю, самовільно рвонула до наших кордонів. Свої, на щастя, встигли її знищити у повітрі.