Погода, яка змінила світ
- Автор: Розенлунд Маркус
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-60-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Погода, яка змінила світ». Краткое содержание книги:
Досвідчений журналіст, цікавий оповідач Маркус Розенлунд, подорожуючи машиною часу крізь століття, демонструє, як погода руйнувала цілі цивілізації та визначала переможців воєн. Крізь сплетіння наукових фактів з історією та суспільними науками ви дізнаєтесь, який існує зв’язок між казковими тролями і кліматичними змінами, між «Криком» Едварда Мунка та виверженням вулкана, між поразками видатних полководців і примхами стихії. Втім, ця книжка – не набір сухих фактів. Пояснюючи складні речі простими словами, часом із гумором, автор застерігає проти того, що може статися, коли нехтувати глобальним потеплінням сучасності.
«Погода, яка змінила світ» – безумовний подарунок для поціновувачів художнього репортажу, кліматології та історії.
Сексуальним меншинам – яких тоді стригли під одну гребінку, просто називаючи содомітами, – теж довелося за все розплачуватися. У Венеції францисканець Тімотео да Лукка проголосив перед дожем та іншими сановниками одну запальну проповідь. Він покладав відповідальність за чуму частково на всілякі прояви аморальності та розпусти, що, за його словами, панували у жіночих монастирях, частково на содомітів, яких треба живцем палити, щоб утамувати гнів Бога. Що також ставалося, принаймні певною мірою. Не дивно, що на епідемію чуми це мало нульовий вплив. Вплив відьомських багать у XVII столітті на клімат та неврожаї, на диво, теж був нульовим.
Переслідування відьом набирає обертів після 1487 року, коли побачила світ «Malleus Maleficiarum» («Молот відьом»). Ця праця завиграшки увійшла до списку найогидніших книжок в історії людства. Її написали два монахи-домініканці та інквізитори за сумісництвом – Генріх Крамер і Якоб Шпренгер. До книги увійшли детальні описи того, як вичавити з підозрілих відьом зізнання, у тому числі використовуючи розпечене до червоного залізо та втоплення. Книгу, що систематично видавалася протягом понад 200 років, використовувала як католицька, так і протестантська церква.
Полювання на відьом відбувалося поблажливіше у католицьких середземноморських державах, аніж у протестантських країнах Півночі. Католицькі інквізитори, як правило, до обвинувачувань когось у відьомстві ставилися скептично. А також католики ретельніше давали правову оцінку чаклунству, на яке скаржилися, ніж суди в Центральній і Північній Європі.
У шведському законодавстві статті про чаклунство вижили аж до 1779 року, доки король Ґустав ІІІ не наказав їх вилучити.
Остання людина в Європі, яку засудили та стратили за чаклунство, – служниця Анна Ґельді, повішена в 1782 році у Швейцарії після визнання під тортурами своєї змови з дияволом і зізнання в отруєнні дочок власника будинку. Це надзвичайно пізня доба для подібного вироку, особливо зважаючи на те, що надворі тоді саме панувала середина Просвітництва.
Малий льодовиковий період – це не лише похолодання, полювання на відьом та істеричні забобони. Поки позиції церкви послаблювалися, а відьом спалювали живцем, народилося цілком нове наукове бачення світу. Бачення, у якому Земля втратила центральне місце у Всесвіті. І тут – стверджувати це можна напевне – визначну роль відіграли складні погодні умови Малого льодовикового періоду. Суворий клімат і викликані ним труднощі означали, що вченим годі вивчати біблійні тексти й обдумувати цілими днями теологічні проблеми. Тож теологічні питання почали поступатися практичним, світським проблемам.
На жаль, шляхи розв’язання практичних проблем рідко коли полегшували масові страждання людей, що мерзли й голодували. Навпаки: у Малому льодовиковому періоді прогрес у науці й техніці означав винайдення нових, ефективніших способів убивства на одному з незлічених полів бою того часу.
А причини конфліктів цієї доби слід шукати у кліматичних змінах: коли холод і дощ знищують посіви, підіймаються ціни й починається голод. Це, своєю чергою, призводить до соціальних заворушень, повстань і війн. За один-єдиний рік, 1648-й, розпочалися повстання в Росії (найбільшій державі світу) та Франції (найбільш населеній державі Європи), а в Україні, Англії та Шотландії вибухнули громадянські війни. У столиці Османської імперії – Стамбулі – розгніваний натовп розірвав великого візира Ахмеда Пашу (він дістав посмертне прізвисько Хезарпаре, «Тисяча шматків»).
Нерідко впродовж тогочасної релігійної ворожнечі миряни та священники з обох сторін конфлікту були переконаними, що небесний гнів на всіх накликав злочестивий спосіб життя ворога.
Загарбницькі війни XVII століття також значною мірою є чистісінькою математикою голоду. Навіщо армії нудитися на батьківщині, споживаючи дефіцитні ресурси своєї держави? Краще ж відправити солдатів до сусіднього краю, дозволивши їм їсти зі столу сусіда, а також грабувати, ґвалтувати та палити. Статті Женевської конвенції про захист цивільного населення під час збройних конфліктів існували в ту пору лишень у селянських мріях.
До речі, щодо Женевської конвенції: у той час, вірте чи ні, у політиці та дипломатії відбувається прорив. Складно, звісно, уявити, як Європа XVII століття переступає через усі труднощі та закладає підвалини нашого сучасного суспільства. Але спроби принаймні були, і прогрес таки відбувався, хоч і повільно.
Національні держави та дипломатія у сучасному розумінні увійшли в практику за тієї доби як побічний продукт Вестфальського миру 1648 року. Дивлячись на «вартість» Тридцятилітньої війни – вісім мільйонів життів, – іншого вибору просто-таки не було.