Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Ми відразу вподобали одне одного. Ми не розмірковували, не сумнівалися й не вагалися. Вона стала моєю з тієї хвилини, як я її побачив. І вона, глянувши на мене, знала, що я належу їй. Я підступив до неї, а вона підвелася, паче її хто підштовхнув мені назустріч. Наші очі — голубі ії чорні — злилися в одному погляді і так застигли, аж поки Пілатова дружина, квола, втомлена жінка, засміялася нервовим сміхом. Вітаючись з Пілатовою дружиною, я перехопив значущий погляд Пілата, звернений до Міріам, що наче промовляв: «Хіба він не такий, як я тобі казав?» Він знав про мій приїзд від Сульпіція Квірінія, сірійського легата.[42] А з Пілатом я був знайомий що до того, як він став намісником на семітському вулкані в Єрусалимі.
Того вечора ми довго розмовляли, і більше говорив Пілат. Він докладно описав становище в краю. Здавалося, ніби його гнітила самота і йому кортіло поділитись зі мною своїми турботами, та навіть попросити поради. Пілат був справжній римлянин — дуже спокійний, досить кмітливий, щоб мудро проводити залізну політику Риму, не викликаючи обурення підкорених народів, і витривалий у скруті.
Але цього вечора я зрозумів, що Пілата щось непокоїть. То евреї виводили його з рівноваги своєю нестійкою, запальною і неспокійною вдачею. Крім того, вони були хитрі. Римляни підходили до всього просто й відверто. Євреї ж ніколи не йшли просто — хіба що назад, коли їх примушувано відступати. Полишені на свою власну волю, вони завжди воліли манівці. Євреї дратували Пілата тим, що хотіли зробити його, а отже і Рим, відповідальним за свої релігійиі чвари.
Як мені було добре відомо, Рим не втручався в релігійні справи підкорених народів, проте евреї вели ненастанні суперечки і подіям, що не мали нічого спільного з політикою, надавали політичного значення.
Пілат аж розпалився, криючи всілякі релігійні секти й безугавні прояви релігійного фанатизму.
— У цім краю, Лодброгу, — сказав вій, — ніхто не може сказати наперед, котра з літніх хмаринок ураз перетвориться на величезну бурю з громами та блискавками. Мене прислано сюди, щоб берегти лад і спокій. Але попри всі мої зусилля вони влаштовують пекло на цій землі. Я радше правив би скіфами або дикими бриттами, ніж цими людьми, що повсякчас сваряться за бога. Ось, наприклад, тепер на півночі об’явився якийсь рибалка. Він щось проповідує, творить, мовляв, усякі дива і скоро, можливо, збаламутить увесь край, а мене натомість відкличуть із Риму,
Тоді я вперше почув про чоловіка на ім’я Ісус, але відразу ж і забув про нього. І згадав, аж коли й справді маленька хмаринка принесла велику бурю.
— Я вже дізнавався про нього, — вів далі Пілат. — Він не є політична постать, це безперечно. Але Каяфа, а за ним і Анна хочуть зробити з цього рибалки політичну колючку, щоб нею вколоти Рим і погубити мене.
— Каяфа, здається, первосвященик, а хто такий Анна? — запптав я.
— Тож він і є справжній первосвященик, цей хитрий лис, — пояснив Пілат. — Каяфу призначив Грат, але він тільки тінь Аніш, знаряддя в його руках.
— Вони так і не вибачили тобі того випадку з щитами, — втрутилась у розмову Міріам.
Пілат повівся, як і кожний з нас, коли його зачепити за болюче місце: він почав оповідати про той випадок, що спершу здався безневинним, а опісля мало не призвів його до руїни. Не маючи нічого лихого на думці, він перед своїм палацом виставив два щити з дарчими написами. Євреї зняли бучу, поскаржилися Тіберієві[43], і той став на їхній бік і заявив Пілатові про своє невдоволення.
Я дуже зрадів, коли трохи пізніше зміг поговорити з Міріам. Пілатова дружина раніше вже встигла дещо розповісти мені про неї. Міріам належала до давнього царського роду. Її сестра була дружиною Філіпа, тетрарха[44] Гавланітіди й Батанеї. А Філій доводився братом Антіпові, тетрарху Галілеї та Переї. Воші обидва були синами Ірода, що його євреї називали великим. Сама Міріам, як їхня родичка, була своя людина при дворах обох намісників. Ще дівчинкою вона заручилася з Архелаем, тоді Єрусалимським етнархом. Але вона була багата, тож до одруження її ніхто не силував. Та й мала вона тверду волю, і догодити їй у такій важливій справі, як вибір чоловіка, було, безперечно, не так і легко.
Здавалося, навіть повітря в цьому краю було насичене релігією, бо невдовзі і ми з Міріам також завели розмову на релігійні теми. І справді, тоді євреї стільки говорили про релігію, як ми про війни та бенкети. Поки я перебував у їхньому краю, мені аж голова гула від нескінченних суперечок про життя та смерть, про закони та бога. Сам Пілат ні в що не вірив — ні в бога, ні в чорта. Для нього смерть означала темний вічний сон, а все ж, бувши в Єрусалимі, він, хоч як не хотів, а мусив безнастанно розплутувати релігійні чвари. Та що вже там казати! Їдучи в Ідумею, я взяв з собою служника до коней. Такого собі нікчемного хлопчиська, що не міг доладу навчитись, навіть як коней сідлати. Зате він міг без упину, хоч би й цілу добу, тямуще розповідати про найдетальніші відміни в ученнях усіх рабинів, від Шемаї до Гамаліелі.
42
Легат — у давньому Римі за республіки — представник сенату при правителях провінцій, за принципату — правитель провінції.
43
Тіберій (12 до н. е. — 37 п. е.) — римський імператор.
44
Тетрарх — у давньому Римі однії з чотирьох правителів тетрархії, провінції, поділеної на чотири адміністративно-військові одиниці. Нижче — етнарх — один з адміністративних урядовців у давпьому Римі