Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ну, то ти читав про неї або бачив, як грали в неї китайці в тих шиночках, куди ти так любив учащати, — таке було останнє Опенгаймерове слово.
Проте справжнє останнє слово лишилося за мною. У Фолсомі є один японець, смертник, вірніше, він був тут, бо минулого тижня його стратили. Я з ним розмовляв про шахи, і виявилось, що гра Едема Стренга, якої я навчив Опенгаймера, дуже подібна до японської. Вони більше схожі між собою, аніж кожна з них із західиою грою в шахи.
РОЗДІЛ XVII
Ти, мабуть, пам’ятаєш, читачу, що на початку я оповідав, як, бувши маленьким хлопчиком на фермі в Міннесоті, й оглядав фотографії зі Святої Землі, впізнавав деякі місця й описав, які там зайшли зміни. Пам’ятаєш, мабуть, і те, як я оповідав про зцілення прокажених. Я доводив місіонерові, що я був тоді високий на зріст, мав довгого меча й дивився на все те сидячи на коні.
Цей випадок з моїх дитячих років був тільки, як казав Вордсворт, «не зовсім явленим і не цілком забутим».
Я, маленький Дерел Стендінг, прийшов на цей свт з неясними спогадами про інші часи та інші місця. Але ці спогади, випливши на поверхню моєї дитячої свідомості, швидко зблідли. Властиво, зі мною вийшло те, що й з усіма дітьми: навколо мене залягли стіни темниці і я перестав пам’ятати своє величне минуле. Кожна людина має таке саме величне минуле. Але небагатьом пощастило, як оце мені, мучитися в самотинцій камері і в пекельній сорочці. Мені випало таке щастя. Я одержав змогу ще раз згадати своє минуле, а між іншим і той випадок, коли я сидів на коні й дивився, як зціляли прокажених.
Мене тоді звали Рагнар Лодброг[37] і я справді був дуже високий, на півголови вищий за кожного римлянина в своєму легіоні. Але я став начальником легіону пізніше, як приїхав з Олександрії до Єрусалима. Неспокійне тоді було моє життя! Хоч скільки книжок я б написав, однако не зміг би розповісти про все. Але я багато пропускатмиу, а про передісторію тих подій скажу лиш у двох словах.
За винятком самого початку, я все пам’ятаю дуже докладно й виразно. Своєї матері я не знав. Мені розповідали, що я народився на гостродзьобому кораблі під час бурі у Північному морі. Моя мати була полонянка, яку взяли після морської битви й розгрому берегової фортеці, але імені її я не знав. Вона померла в розпал бурі. Старий Лінгорд казав мені, що вона була родом з Північної Данії. Я тоді був ще надто молодий, аби все запам’ятати, але й він не багато міг оповісти. Морський бій і буря, грабіж при світлі смолоскипів, а потім кораблі відпливли в море, щоб урятуватися від надбережних скель, відчайдушна боротьба з лютими холодними хвилями… Чи обходила тоді кого доля чужинки, що народила дитину, стоячи однісю ногою в могилі? Тоді померло багато людей. А моряків цікавили живі жінки, а не мертві.
Те, що оповів Лінгорд про обставини мого народження, глибоко вразило мою дитячу уяву. Він сам був застарий до тяжкої роботи. Але для полонених, що згромадилися на відкритій палубі, він був і лікар, і повитуха, і гробар. Я народився в бурю, і скупали мене солоні хвилі.
Через кілька годин, як я народився, мене побачив Тостіг Лодброг. Це його був гостродзьобий корабель і ще інших сім таких самих кораблів, що вчинили напад і тепер, змагаючись із бурею, вивозили награбоване добро. Тостіга Лодброга звали також Муспелом, що означало «Запальний», бо він раз у раз спалахував гнівом. Він був хоробрий і жорстокий, у його могутніх грудях билося серце, що ніколи не знало милосердя. Кажуть, що під Гасфартом, ще й не охолонувшії після бою, він сперся на свою сокиру і з’їв серце Нгруна. В нападі страшного гніву він продав у рабство ютам свого сина Гарульфа. Я пам'ятаю його гучний голос, як на обгорілих кроквах Брунанбура він гукнув, щоб подали ного чашу — Гутлафів череп. Він не пив вина з жодної іншої чаші, крім цього черепа.
І ось до нього, ступаючи хитким помостом, старий Лінгорд і поніс мене, скоро вляглася буря. Я лиш кілька годин як народився, і мене завинули у вовчу шкуру, просяклу сіллю. До всього ще я народився передчасно і був дуже маленький.
— Го-го-го, який карлик! — закричав Тостіг, відриваючи від уст недопиту чашу з медом, щоб подивитися на мене.
Було дуже холодно, проте, як мені розповідали, він вийняв мене з вовчої шкури і, держачи за ногу двома пальцями, розгойдував на шмалкому вітрі.
— Плітка! — реготав він. — Креветка! Морська воша! — І він почав давити мене своїми пальцями, що, як свідчив Лінгорд, були грубші за мої ноги.
Але його вже захопила інша думка.
37
Рагнар Лодброг — ім’я історичної особи, одного з норвезьких вікінгів X ст.