Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Але мене, виночерпія Рагнара Лодброга, не спалили. Я мав одинадцять років, був відважний і ще не знав іншої одежі, ніж шкури. Коли запалало полум’я, Ельгіна заспівала передсмертну пісню, а раби застогнали, не бажаючи вмирати, — я розірвав свої пута, стрибнув з вогнища і з золотим нашийником, знаком того, що я раб, помчав у болота, рятуючись від собак, що їх відразу нацькували на мене.
В болотах тоді ховалися вільні дикі люди, втікачі-раби й злочинці, і на них задля розваги влаштовували лови, як на вовків.
Протягом трьох років я не знав ні дому, ні вогню. Мене загартував мороз. Я був би вкрав у ютів жінку та, на нещастя, мене піймали фризи після дводенного полювання. Вони здерли з мене золотий нашийник, а самого продали саксові Едві за двох гончаків. Той Едві надів на мене залізний нашийник, а потім разом з п’ятьма іншими рабами подарував Ателеві, що був родом із східних англів. Я був і рабом і вояком, аж поки відбився від своїх після невдалого походу далеко на схід, туди, де кінчалися болота. Там мене продали гуннам. Я пас у них свині, а потім утік на південь у великі ліси, де мене як вільного прийняли до себе тевтони. Їх було дуже багато, та жили вони невеликими племенами, що посувалися на південь, тікаючи від гуннів.
А з півдня у ці дрімучі ліси прийшли римляни і погнали нас назад до гуннів. Нас притиснули так, що нікуди було діватися. І ми тоді показали римлянам, що означав справжній бій, хоч і самим нам від них добре перепало.
Але я не забував південного сонця і південних берегів, бачених з Агардового корабля. Доля захотіла, щоб я разом з іншими тевтонами попав у полон до римлян і знову вустрівся з морем, не бачивши його з того часу, як відбився від східних англів. Я став гребцем на галерах і так, невільником, нарешті прибув до Риму.
Я згаяв би багато часу, якби захотів оповісти, як я став вільним громадянином і вояком і чому в тридцять років поїхав до Олександрії, а звідти до Єрусалима.
Але конче треба було оповісти дещо про те, що сталося зі мною після того, як мене охрестив Тостіг Лодброг у своїй чаїні з медом, а то ви б не второпали, що то за чоловік в'їхав у Яффську браму і чому всі так дивилися на нього.
А подивитися справді було на що! І римляни, й євреї були дрібні, мізерні, а таких русявих велетнів, як я, їм ніколи не доводилося бачити. Вони розступалися переді мною на вузьких вуличках міста, витріщаючи очі на мене, русявого чоловіка з півночі чи й хтозна-звідки, бо уявлення їхнє про північ було вельми млисте.
Властиво, Пілатове військо, крім нечисленної охорони при дворі і тих двадцятьох римлян, що приїхали зі мною, складалося з допоміжних загонів, набраних у провінціях. То правда, що допоміжні загони часом добре воювали, але вони не були такі надійні, як римляни. Римляни переважали навіть нас, північан, бо завше були готові до бою, а ми добре билися тільки розохотившись. Римляни завше були однаково рішучі й надійні.
Того ж таки вечора, як я прибув до Єрусалима, я зустрів одну жінку з двору Аптіпа[41], що приятелювала з Пілатовою дружиною. Я називатиму її Міріам, бо покохав її під цим ім’ям. Якби можна змалювати жіночу звабливість, то хоч як було б важко, я змалював би Міріам. Але яких на це добрати слів? Жіночу звабливість не віддаси словами. Це ж не вражеиня, схоплене розумом. Жінка зачаровує наші почуття, що виливаються в пристрасть, бо пристрасть, як розважити, не що інше, як надвідчуття.
Взагалі кожна жінка для чоловіка принадна. А коли його вабить якась певна жінка, ми називаємо це коханням. Саме так вабила мене Міріам. Властиво, я сам викликав ту звабливість. Половину її чару становила моя власна мужність, що затремтіла, зустрівши розкриті обійми Міріам, і зробила її ще кращою, ще бажанішою для мене.
Міріам була величава жінка. Я навмисне вжив це слово. Вона була гарно збудована, з гордою поставою, вища за інших єврейських жінок. Шляхетна з натури і з походження, вона відзначалася вчинками щирими та щедрими. Вона була розумна, дотепна, та над усе — жіночна. Як ви побачите, її жіночність і призвела нас обох до загибелі. Мала вона смагляву бліду шкіру, довгасте лице й чорні, аж сині, коси. Її чорні очі здавались двома безоднями. Ніколи в світі не сходилися такі дві крайності, як ми з нею, — русявий і чорнява.
41
Аптіпа (помер після 40 р.) — правитель Іудеї, що на той час входила до Римської держави.