Незвичайні пригоди Марко Поло

— Тікай, Марко! — почув він голос Матео.

Перед ним лежав чийсь спис. Курява стояла хмарою, брязкотіла зброя, лунали крики й стогін поранених. Четверо розбійників було вбито.

— Поклич допомогу! — прохрипів Матео.

Все трапилось з блискавичною швидкістю. На шиї Матео стягнувся зашморг, червоні кола попливли у нього перед очима, і він, втрачаючи від болю свідомість, упав на землю. Меч полетів у куряву. Марко спрямував коня проти розбійників. П'ять списів перетяли йому шлях. Думки його працювали швидко й чітко. Він пришпорив коня. Той здибився і, круто повернувшись на задніх ногах, помчав геть.

Марко оволоділа одна думка: врятувати Матео!

До нього долинали прокльони і лайка розбійників. Кінь летів повз дерева, кущі і прірви з швидкістю, на яку тільки був здатний. Марко припав до його гриви. Дорога, петляючи, вела вгору.

Врятувати Матео!

Голова в хлопця боліла, кров шуміла у вухах і била в скроні, тупо віддавався по всьому тілу пульс серця. Нестерпно хотілося пити. Рот заповнила клейка слина. А сонце продовжувало немилосердно пекти. Здавалось, дорога до вершини гори не матиме кінця.

Раптом Марко здалося, що він чує цокіт копит. Він обернувся, але на дорозі не було нікого. Розбійники не гнались за ним. Очевидно, вони боялися джигітів, які охороняли караван.

Марко сіпнув коня за повід і вперіщив його канчуком. В цю мить, на превеликий свій подив, він побачив двох коней без вершників, які спокійнісінько бігли йому назустріч. Спочатку Марко подумав, що коні просто-напросто втекли під час обіднього привалу, однак зразу ж відкинув цю думку. Адже джигіти легко зловили б їх.

Коли коні підбігли ближче, він упізнав скакуна свого батька. Страх скував його сили. Марко одпустив повід, і його запінений кінь спинився. Тепер уже не лишалось сумніву: це був вороний жеребець батька, до того ж ще й поранений. Марко зіскочив з коня і підкликав вороного; почувши знайомий голос, той обережно підійшов до Марко.

Хлопець схопив його за вуздечку, але зразу знову відпустив. Треба дізнатися, що трапилось. Намагаючись одігнати важкі думки, він прив'язав коня до дерева і побіг далі пішки.

Адже разом з батьком — дядько Мафіо і джигіти. Та ще й купці, що їдуть з ними, мають зброю. Не так просто напасти на караван.

Тепер Марко вже докоряв собі за те, що покинув батька. Він міг би допомогти йому. Але звідки він узяв, що на караван вчинено напад? Ось зараз він побачить, як вони всі мирно відпочивають у затінку пальмового гаю.

Марко прискорив кроки. Дорога вела через плато і зникала в тісній ущелині.

Якесь дивне почуття самотності опанувало його серед цих тихих, темних гір, під безхмарним небом. Плато було вкрите сірозеленою, степовою травою впереміж із колючками.

Гарячий вітер дув над цією жалюгідною рослинністю, здіймаючи хмари куряви. Марко приставив дашком долоню до очей і побачив на краю плато групу вершників, яка швидко наближалася до нього. Хтозна, чи вершники в білому вже помітили його, чи ні. Бігти назад до коня було пізно. Він упав на землю і поповз по траві, поміж низенькими кущами. Кроків за п'ятдесят від дороги він лишився нерухомо лежати.

За хвилину він обережно підняв голову і глянув крізь траву. Пилюка різала йому червоні, запалені очі, пасма волосся звисали на обличчя. Він нарахував дванадцять озброєних верхівців. Судячи по їхньому вигляду, це були розбійники з села. За зброю їм правили списи. На спинах в них висіли луки, але в сагайдаках не було вже жодної стріли.

Серце в Марко закалатало. Здавалось, вершники їдуть просто на нього. Він витягнув з піхов меч і поклав на похваті біля себе, а в ліву руку взяв кинджал. Страху він уже не відчував. Насувалось щось неминуче, і втекти від нього було неможливо. Якщо його побачили — він загинув.