«Привид» не може втекти

— Є новина, — сказав він, — але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.

— А можна коротше? — попросила Наталя. — За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.

— Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна — така її природа.

— Володю, без базікання можна?

— Можна, — зітхнув Кравчук.

І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.

— Сума чималенька — п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?

— Я тупа, — сказала Наталя, — принаймні для твоїх загадок.

— Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, — усміхнувся Кравчук.

— Коротше.

— Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

— Ні, — сказала Наталя.

— Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

— По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

— Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

— Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? — здивувалася Наталя.

— Нащо мені гадати? — стенув плечима Кравчук. — Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

— Нічого не розумію, — знизала плечима Наталя.

— Ото ж бо, — зітхнув Кравчук. — Що, звідки і навіщо — розумій, як хочеш.

— Ти розповів про це Лежнєву?

— Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

— Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона — Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

— Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

— Цікаво, — зауважив Кулінич. — Понад місяць шукали людину, а знайшли — одразу ж прогавили.

— Позавчора у мене не було підстав затримати його, — спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.